Дажбог був одним із найшанованіших богів у слов’ян, його вважали сонячним божеством і дарівником життя. Його ім’я походить від слів «дати» та «бог» — тобто «той, що дає». Для наших предків він уособлював світло, тепло, урожай і добробут. У «Повісті врем’яних літ» слов’яни названі «Дажбожими внуками», що підкреслює його як родоначальника та покровителя людей.
Образ Дажбога поєднував у собі владику сонця й господаря щедрості: він дарував людям зерно, багатство, перемоги й добру долю.

Ритуали та символіка:
Ушанування Дажбога пов’язувалося з сонцем. Йому приносили жертви під час сходу сонця — клали на підвищення хліб, молоко, мед. Під час свят співали сонячні пісні-заклички, водили хороводи, піднімали руки до неба, вітаючи світанок. Символами Дажбога були сонячне коло, золотий диск, вогонь і колосся. Вогнища, що розпалювалися влітку, також вважалися присвяченими йому.

Час вшанування:
Найбільше його шанували на літні сонцестояння — у дні, коли сонце сяяло найдовше. В українській традиції це згодом переплелося зі святом Купала. Також молилися до Дажбога на початку весняних робіт і в час жнив, адже він мав дати врожай та оберігати землю від засухи.

Дажбог — це уособлення сонця як джерела життя, тепла й щедрості. Він був дарівником добра й світла, а його культ підкреслював нерозривний зв’язок людини з небом і землею.