Вітаю, друзі☺️

Чому така тема?

Сьогодні ми зануримося в минуле мого героя, Йона, але не просто так. Розділ, що почав оновлюватись сьогодні, особливо важливий для мене, адже він присвячений подіям, що відбувалися там, де жила моя родина в далеких п’ятдесятих.

Там лише короткі описи та основна динамічна подія. Ці спогади Йона є ключем до розуміння головного таємничого персонажа моєї книги. Так, це некромант. Ми його вже викрили, але його ім'я я, звісно, не розкрию в цьому дописі

15-й розділ у "Вовкуні"— це крок у моторошне минуле. Ви станете свідками єдиної зустрічі Йона з іншим некромантом, до подій описаних в книзі. Це не просто спогади, це занурення в небезпечний світ, де Йон спостерігав за ритуалом серед старовинних козацьких могил на Великому Лугу, ще до його затоплення. Це допоможе зрозуміти, наскільки ці істоти небезпечні.

Чим ще особливий цей розділ? Вам може здаватися, що ви вже знаєте всі мотиви та історію Йона, але це не так. Навіть читач, який чув його думки, не знав однієї важливої таємниці. Цей розділ розкриє її, і ви побачите, ким насправді був і залишився цей перевертень. Від кого він дійсно тікав? Чи від несправедливості людей та їх зла, чи від себе самого, від того, ким він був насправді…

Далі кілька фрагментів:

«Я не звик до такого життя. До порожнечі, до неба без укриття. Але що поробиш — підгидив я життя енкаведистам добре. З-під землі мене викопуватимуть, з-під каміння витягуватимуть.

Того підпілля, тієї мережі опору, що колись тримала місто, вже не існувало. Світ змінився, і навіть свої не визнавали моїх методів. Тепер усе діяло за іншими законами, упорядковано, але й холодніше. Я став зайвим. Тож мусив залягти на дно.

Це рішення дозріло в мені, коли вітер приніс запах — різкий, знайомий — вороги вже оточували схов. Не було часу навіть зібрати речі. Бігти довелось наспіх, а згодом — і на чотирьох лапах, коли вже зовсім стемніло.»

І звісно, як без утіх та без потреби чужого тепла…

«Однією такою довгою ніччю, коли зорі стояли над левадою нерухомо, я прийшов до неї. Сів мовчки на скрипуче ліжко, що пахло пилом і сіном. Вітер десь колихав кущі за хатою, перегортав тишу, наче сторінки книги, яку ніхто не читає. Діти тулились у другій кімнатці, біля грубки — сонні, теплі, чужі, але близькі.

Я простяг руку під ковдру. Вона була цупка, колюча, не така, як у мене колись вдома. Знав, вона не спить — дихання її було насторожене, глибоке. Рука торкнулась її стегна, обережно, як той вітер ковили, що ледь помітно пестить тростинки. Пальці ковзнули трохи вище, в середину, між ніг…

Але вона стиснула коліна, мов пастка, й впіймала мою руку своїми пальцями. Тихо, але рішуче. Зупинила...»

А ось і сам темний жрець…

«Руки в нього весь час щось роблять – перебирають невидимі нитки, креслять знаки над потрісканою землею. Пальці довгі, кістляві, я такими хапаю здобич, але в його рухах немає хижої сили, лише якась хвороблива зосередженість. Часом він зупиняється, нахиляє голову, ніби прислухається до шепоту вітру, але я знаю – вітер тут не єдиний, хто говорить.

Запах стає сильнішим. Не просто тління землі, а щось солодкувате й огидне водночас. Це осквернення, порушення природного плину.»

Дякую за увагу❣❣❣