Чарівний світ карпатської казки. Візуали

РУСАЛЧИН ВІНОЧОК


Озеро русалок, казкове в серпанку ілюзій та мрій, залишилося позаду. На пагорбі шелестів кронами густий таємнича ялинковий ліс, повний потойбічних шепотів і загадкових звуків – то пісні долинають здалеку, то птах кричить тривожно, то чути тріск сухих гілок під чиїмись лапами.

Парубки – людина та потойбічна істота - йшли вузькою стежкою серед густого колючого підліска і кожен думав про своє. Марко – про чарівний вінок, який він повинен роздобути, Іванко – про близькість лісових чудовиськ. У густому сизому сутінку з'явилися вузлуваті дуби з міцними гілками, що нависали над стежинкою, закриваючи небо, і сонячне світло майже не потрапляло в царство вічної тіні. По стовбурах ковзали ящірки, пурхали чорні метелики, волохаті павуки розбігалися з-під ніг, руді білки з цікавістю дивилися з гілок, раз у раз ховаючись у темних дуплах. Павутина, висока папороть і мох, галявини солодких, але отруйних ягід, висока смарагдова трава – в цьому лісі панувало вічне літо, ніколи не жовтіло тут листя, розсипаючись строкатим килимом на траву, ніколи не засинали на зиму квіти та не вкривала крига блакитного озера, де жили споконвік русалоньки.

Марко нахилився, щоб зірвати червону як кров ягідку, схожу на суницю, тільки набагато більшу, але Іванко різким рухом зупинив його, похитавши головою. Ніби кажучи – нічого не чіпай в цьому лісі. Проклятий він.

І так йшли вони по дрімучому лісі довго-довго – раз у раз вузлуваті коріння дерев здіймалися з трави, немов наповзали на стежинку змії, — коричнево-чорні, схожі на руки старої відьми, що чіпляються за виснажену тінями землю. Морок і туга панували в цьому світі. Смерть дихала з ярів, повзла чорними травами серед вічної зелені, розпускалася темними квітами і обсипалася попелом на землю.

– Ось тут і живуть мавки, – прошепотів Іванко, немов забувши, що парубок його не чує. – Зараз ти побачиш, чому я їх так ненавиджу… Страхолюдин цих.

Але Марко скоро зрозумів все сам. Він уважно дивився по сторонах, щоб знову не потрапити в біду. Чугайстер примружився, ніби розчув щось вдалечині. І раптом звідусіль почулися шелест, шурхіт, скрегіт, дикий сміх і грубі окрики... І хоч Марко не міг нічого чути, але по обличчю лісового панича зрозумів – щось сталося.

Поруч почувся ніжний шепіт. Кілька дівочих голосів навперебій почали закликати парубків до своїх володінь.

– Леґені, ви втомилися? Відпочиньте на м'якому ложі з чарівних трав і квітів...

– Ви ніколи не бачили нікого гарнішого за мене...

– Ми подаруємо наші солодкі ночі... цілунки... пестощі…

Голоси долинали вже з усіх боків – навіть з верхівок дерев, з-під землі.

– Дні з нами будуть нескінченними…

– Повними солодкої млості…

– Кохання… подарую кохання…

– Я зачарую тебе, мандрівник, ти не захочеш йти з цього лісу…

Напівпрозорі тіні з’явились поруч – вони виходили з дерев, оточували гостей прадавнього лісу щільним колом. Лісові дівчата були прекрасні – трав'янисте волосся розсипалося смарагдовою блискучою сіткою по оголених тілах кольору ніжного весняного листя, і тіла ці були настільки витончені і гарні, що Марко забув про все. Ніколи не бачив він таких красунь. Хотілося доторкнутися до шовковистого волосся, тендітних плечей та грудей, ковзнути пальцями по шкірі – все нижче і нижче, до лона, до широких пружних стегон... Блискучі очі лісових дів, надто великі на вузьких вилицюватих обличчях, здавалися дорогоцінними каменями, в них відбивалася дика відьомська хіть, обіцянка неземного блаженства. Впасти б у високу траву, тягнучи за собою цю файну дівчину... забути про все в її обіймах.

Забув Марко і свою обіцянку, і про кохану Мар'яну, піддався чаклунській спокусі. Втім, він був звичайний парубок, а у людей немає захисту від чаклунських чар мавок або русалок... хіба що обереги мольфарів можуть врятувати. Але не було у Марко захисту від чар… і тільки красунь лісових він зараз бачив, по губах їх читаючи солодкі слова, хоч і не чув нічого завдяки турботі Чугайстра. Діви наближалися, облизуючи пухкі сині губи довгими роздвоєними зміїними язиками.

І якби Чугайстер не схопив його за плечі, утримуючи на місці, пішов би зачарований парубок в гущавину з чарівними дівами.

– Пробач, друже мій… не можу інакше…

Іванко штовхнув парубка в груди, і той уперся спиною в широкий стовбур старого дерева, поглянув на друга здивовано. Другою рукою Чугайстер відштовхнув одну особливо сміливу мавку з примруженими в передчутті очима, яка вже ощирила свій чарівний ротик, маючи намір вкусити Марка. Закричавши, вона зашипіла як гадюка, але відступила в тінь старої ялини.

А Чугайстер міцно прив'язав Марко до дуба своєю одежею. Парубок шепотів щось, прикривши очі, а коли розплющував їх – то бачив тільки прекрасні обличчя мавок, не розуміючи, де він і з ким... Спокуса лісових чудовиськ зачарувала Марко, повела стежками злих ілюзій потойбічного світу...

– Іду... я йду до вас... йду...