Казки. Іван Та Мар'я

ЗБІРКА ПОТОЙБІЧНИХ КАЗОК

Жили колись брат з сестрою на околиці села, біля старезного темного бору, де лісовики та лісавки пустують, куди мавки хлопців на Троїцьку неділю ваблять, щоб досхочу з ними потішитися, а потім розірвати на частини та поласувати. Місце було загибельне, буреломне, та тільки Івану подобалося в тому лісі полювати – водилася там дичина знатна, а сестра його – Мар'я-чарівниця – гриби та ягоди на краю лісу збирала та господарством займалася. Не раз сварив її брат – не ходи далеко в ліс, стежки там оманливі, заведуть-зачарують прокляті нявки, ніколи дорогу додому не знайдеш, згинеш у болоті, що посеред лісу розкинулося... Слухняна Мар'я була, у всьому з братом погоджувалася, ніколи поперек йому слова не говорила. Та й що сказати – виростив він її з малих років. Батьків рано втратили, сиротами по світу пішли, ось і не було нікого ближче Івана для чарівниці Мар'ї. А дівчина виросла диво як гарна – коса світлим льоном до землі звивається, брови соболині, погляд – зелений, з іскоркою, як малахіт дивовижний, станом тонка, руки – крила лебедині. Не один хлопець із села сватав, та Мар’ї не хотілося йти від брата, залишати його самого, ось і відмовляла вона всім нареченим. Все здавалося їй – встигне вона заміж. Краще полин їсти, ніж з нелюбим за стіл сісти — так любила вона казати. А й справді, ще не стрівся їй хлопець, від якого серце дівоче затремтіло б і вогонь у душі запалав.

Так і жили брат з сестрою – ґаздували удвох, на ярмарок навесні їздили, в селі, проміж людей, рідко бували, все удвох і удвох. І так пішло, що про них стали говорити недобре – мовляв, Іван Мар'ю любить не братською любов'ю, та й вона дивиться на нього надто ласкаво, не як сестра. Нібито один із женихів, відкинутих першим, пустив ту чутку, а в селі чи довго від одного слова пожежі піти? Але й тоді брат з сестрою не сумували, жили собі та й жили, на шепіт людський та осуд не зважали....

І ось одного разу зібрався Іван на полювання, сестрі, як звично було, казав – за поріг не ходи, в хаті сиди, обережних трав з вікна не прибирай, та й не дивися в ніч темну, сьогодні, мовляв, лісовики щось з мавками грайливі надто, регочать, носяться по лісу, вінки плетуть та прикрашають ними дерева старі… мабуть, ця ніч не проста, чарівницька.

Вмовляла Мар’я брата не ходити – а він упертий. Нам каші одні їсти не личить, казав у відповідь, та й кожух тобі справити треба, морози настануть, ходитимеш у лисиці білій.

Пішов Іван. А Мар'ї все неспокійно, все серце болить, ніби біду відчуває. А за стінами хати чути сміх, тупіт, ніби хтось бігає по двору. До півночі Мар'я не спить, все свічки палить, хвилюється.

Брата довго не було, вже йому пора повертатися... Не витримала дівчина, виглянула у вікно – а там танець йде. В'ються змійками зеленокосі дівчата у віночках з осоки і лілій болотних, закуталися в ряску, ніби стрічками себе трав'яними обплели... і раптом бачить Мар'я – серед них Іван її танцює, тільки пил стовпом. Не знала вона того, що чорт лісовий вигляд її брата прийняв, щоб дівчину з хати виманити, забула в мить все, що Іван казав, та й кинулася до перевертня – хотіла Івана від мавок врятувати. Як торкнулася чорта, так і завмерла кам'яною статуєю.

...Повернувся Іван під ранок – дивиться, двері навстіж, у дворі сліди двопалі, і камінь біля розваленої печі стоїть. Вмить він зрозумів, що сталося, заплакав гірко, камінь той обіймаючи. Але не зміг чаклунство зняти, і сам квіткою обернувся. Камінь той тут же прахом розсипався, попелом розвіявся, і впав пил той на пелюстки жовтої квітки, щоб навіки з братом не розлучатися. Ось з тих пір непоказну квіточку ту і стали звати Іван-та-мар’я.

Кажуть, якщо знайдуться у світі такі ж вірні одне одному люди, так і оживе та квітка, знову стане дівчиною та ставним хлопцем. Але коли це буде? Ніхто не знає...