Книга — моє друге я

Від чого починаєте ви писати книги? Щоб бути почутим? Вилити душу в текст? Заради вигоди? Або заради себе? Чи… щоб сказати в тексті все сказане й не сказане в житті?

Хто як, а я обираю останнє. Чому? Кому цікаво — слухайте. Можливо, це буде близьким і вам.

Отже, все сказане й не сказане в житті… Моя книга — це я. Буквально. Дві мої сторони: ту, яку бачать всі, і ту, яку більшість втратила шанс побачити. Найбільше від себе я вклала в Ізабель та божевільного Джека.

В Ізабель є мій гострий язик, запальний характер, наш девіз: «Я крута фіфа, мені ніхто не потрібен. Я зі всім впораюсь сама.» Бо колись я поклалася на інших і отримала ножа в спину. Вийняла його і засунула зраднику назад ?. Байдужість — моя улюблена — може бути войовничою, смішною, незворушною, а згодом проявляти ніжність і ранимість. Але про це пізніше.

Далі — мій Джек. В честь мого зниклого кота… Тоді в голові було лише одне: «Повернись до мене, Джек.» Мій Джек не повернувся… А от до Ізабель — повернувся. Маленький спойлер, але хай буде.

Джек тримає водночас божевілля, гумор, сталевий характер і біль минулого. Трохи мене в ньому теж є. Їхні жарти, перепалки, сварки — це моє. Мої несказані в житті іронія та сарказм я перенесла на папір.

Для компаньйонок і компаньйонів я, напевно, назавжди залишуся мовчазною однокласницею, що сидить у кутку свого TikTok з усіма можливими едітами з фільмів у рекомендаціях. Для них я залишаюсь тихою і «тупою» Юлею — людиною, яку можна будь-коли обісрати а потім вони скажуть: «Я був не правий, визнаю». І це бісить. Дуже сильно.

В такі моменти шкодую, що я не Джек — не можу взяти кинджал і трохи… ну, зовсім трохи порізати їм горло. Звісно, я цього не зроблю, але чесно кажучи, вони заслуговують.

Ці «великі генії» щодня говорять одна одній про якісь свої дрібниці, а я кричу в думках: «Заберіть мене з цієї психушки!»

У книзі є не лише не сказані жарти, а й слова підтримки, які я не знаю, як виражати в житті, але знаю на папері. І ті всі обійми, дотики… які тільки для обраних. В моєму житті і в Джековому — добровільно лише для двох, можливо трьох людей. Інших я цураюся. Покладуть руку на плече — я відходжу з таким виразом обличчя, ніби мені на нього гімна наклали.

А у Джека є риса, яку я на диво не відчувала: ревність. У майбутніх розділах я покажу його дику ревнивість. Думаю, не важко здогадатися до кого… Хоч цього відчуття в мене не було. Але я ясно бачила його у найкращої подруги. І дуже сильно. Тому було з кого брати натхнення ?.

Вони з Ізабель будуть одночасно ненавидіти й любити один одного — по-дружньому, хоча потім може й не дуже. З досвіду знаю: дружба, яка довела до взаємної ненависті, — складна штука. Дуже складна. Як і складні та дурні люди. На моє щастя, таких у мене хоч греблю гати. Прошу не заздрити ?.

Ці дурні люди вважали мене дурною. Так, я була така, бо їм довіряла і спілкувалась. Нічим хорошим це не закінчилося, і я перестала спілкуватися з усіма. Краще не стало. Стане, коли поступлю геть від цього всього…

Вони думають, що бачать мене, як розгорнуту книгу. Насправді вони всі поверхневі. А Юля просто була… книгою під ста замками. Читаючи цю книгу, ви водночас читаєте мене і моє оточення.

Приємного читання, а мені — приємного часу в моєму світі.

Це написано опівночі без будь-якої мети. Просто вивалення думок, всього накопиченого. Хто це прочитає — посміється від душі, а я… на 
Від чого починаєте ви писати книги? Щоб бути почутим? Вилити душу в текст? Заради вигоди? Або заради себе? Чи… щоб сказати в тексті все сказане й не сказане в житті?

Хто як, а я обираю останнє. Чому? Кому цікаво — слухайте. Можливо, це буде близьким і вам.

Отже, все сказане й не сказане в житті… Моя книга — це я. Буквально. Дві мої сторони: ту, яку бачать всі, і ту, яку більшість втратила шанс побачити. Найбільше від себе я вклала в Ізабель та божевільного Джека.

В Ізабель є мій гострий язик, запальний характер, наш девіз: «Я крута фіфа, мені ніхто не потрібен. Я зі всім впораюсь сама.» Бо колись я поклалася на інших і отримала ножа в спину. Вийняла його і засунула зраднику назад ?. Байдужість — моя улюблена — може бути войовничою, смішною, незворушною, а згодом проявляти ніжність і ранимість. Але про це пізніше.

Далі — мій Джек. В честь мого зниклого кота… Тоді в голові було лише одне: «Повернись до мене, Джек.» Мій Джек не повернувся… А от до Ізабель — повернувся. Маленький спойлер, але хай буде.

Джек тримає водночас божевілля, гумор, сталевий характер і біль минулого. Трохи мене в ньому теж є. Їхні жарти, перепалки, сварки — це моє. Мої несказані в житті іронія та сарказм я перенесла на папір.

Для компаньйонок і компаньйонів я, напевно, назавжди залишуся мовчазною однокласницею, що сидить у кутку свого TikTok з усіма можливими едітами з фільмів у рекомендаціях. Для них я залишаюсь тихою і «тупою» Юлею — людиною, яку можна будь-коли підставити, а потім вони скажуть: «Я був не правий, визнаю». І це бісить. Дуже сильно.

В такі моменти шкодую, що я не Джек — не можу взяти кинджал і трохи… ну, зовсім трохи порізати їм горло. Звісно, я цього не зроблю, але чесно кажучи, вони заслуговують.

Ці «великие гени» щодня говорять одна одній про якісь свої дрібниці, а я кричу в думках: «Заберіть мене з цієї психушки!»

У книзі є не лише не сказані жарти, а й слова підтримки, які я не знаю, як виражати в житті, але знаю на папері. І ті всі обійми, дотики… які тільки для обраних. В моєму житті і в Джековому — добровільно лише для двох, можливо трьох людей. Інших я цураюся. Покладуть руку на плече — я відходжу з таким виразом обличчя, ніби мені на нього гімна наклали.

А у Джека є риса, яку я на диво не відчувала: ревність. У майбутніх розділах я покажу його дику ревнивість. Думаю, не важко здогадатися до кого… Хоч цього відчуття в мене не було. Але я ясно бачила його у найкращої подруги. І дуже сильно. Тому було з кого брати натхнення ?.

Вони з Ізабель будуть одночасно ненавидіти й любити один одного — по-дружньому, хоча потім може й не дуже. З досвіду знаю: дружба, яка довела до взаємної ненависті, — складна штука. Дуже складна. Як і складні та дурні люди. На моє щастя, таких у мене хоч греблю гати. Прошу не заздрити ?.

Ці дурні люди вважали мене дурною. Так, я була така, бо їм довіряла і спілкувалась. Нічим хорошим це не закінчилося, і я перестала спілкуватися з усіма. Краще не стало. Стане, коли поступлю геть від цього всього…

Вони думають, що бачать мене, як розгорнуту книгу. Насправді вони всі поверхневі. А Юля просто була… книгою під ста замками. Читаючи цю книгу, ви водночас читаєте мене і моє оточення.

Приємного читання, а мені — приємного часу в моєму світі.

Це написано опівночі без будь-якої мети. Просто вивалення думок, всього накопиченого. Хто це прочитає — посміється від душі, а я… на ранок.