Остання крапка. І довга тиша після неї. Друзі, Ось

Друзі,
Ось і все. Я закінчив книгу "Варшавський ноктюрн".
 Цей шлях був неймовірно важким, мабуть, найважчим у моїй творчості. Я відкладав її, повертався, писав крізь сльози і відчуття цілковитого безсилля. Сама тема Голокосту — це прірва, в яку страшно зазирати, і я знаю, наскільки трагічною та важкою вона може бути для сприйняття.
Історія цієї книги почалася давно, після перегляду геніального фільму «Піаніст». Вражений історією Владислава Шпільмана, я розпочав цей проект, і перші розділи були написані російською мовою. Але час усе розставив на свої місця. Сьогодні я глибоко переконаний, що ця історія має звучати саме українською.
Тому що Голокост євреїв та Голодомор українців, хоч і різні за формою, мають багато спільного. Вони народилися зі спільного кореня зла — тиранії. Це страшний результат людиноненависницьких ідеологій — фашистської та комуністичної — які ставили за мету знищити цілі народи, позбавивши їх права на існування, на культуру, на саме життя.
Цією книгою я хочу віддати данину пам'яті мільйонам безневинних жертв, чиї голоси було заглушено.
Але для мене це ще й щось глибоко особисте. Це моя тиха розмова з минулим моєї родини. Ця книга — це пам'ять про моїх прабабусю та бабусю, яких розстріляли у Харкові під час німецької окупації. Їхні імена, їхні обличчя, їхня невисловлена історія були зі мною на кожній сторінці. Можливо, саме тому я мав її завершити.
Це книга про те, як вижити, коли все навколо помирає. Про те, як зберегти в собі людину, коли світ намагається перетворити тебе на звіра. І про те, що мистецтво, можливо, й не може зупинити зло, але воно здатне врятувати душу, яка через це зло пройшла.
Сподіваюся, ця історія знайде відгук у ваших серцях.
Дякую, що читатимете. І що пам'ятатимете.