Ще трохи важливих розмов, літа, моря і почуттів

У серпня лишився тільки хвостик, і скоро літо скаже нам па-па. Як добре, шо на сторінках книжок воно ніколи не закінчується.

Якщо ви не хочте прощатися з теплом (і не лише із сонячним), запрошую до моєї романтичної історії.

Про що книга?

Не лише про любов до протилежної статі. А ще й про любов до себе, подорожей, нових відкриттів. Проте те, що не завжди все йде за планом. Про інші ракурси і відтінки життя. Про пошуки себе, потребу вчасно сказати «прощавай» і сміливість промовити «так».

Лідія жадно хапнула повітря, виринаючи над водою. Спочатку на дівчину полилися потоки італійських слів. Ну хто би сумнівався! Знову він! Бо що ж інакше міг кричати Саша?

— Якого чорта ти надумала?! — о, якщо українською заговорив, то трохи попустило.

—  Я… нічого… що, — в горлі аж пекло від морської води. 

— Як ти могла? Нічого не вартує такого рішення! — вже на тон нижче вичитував її Саша.

— Тобі бляха пороблено, чи що? — нарешті до Лідії вернувся голос. — Що ти за сцену організував? Налякав мене до всирачки. Мало не втопилася!

— Ам… я…, мені здалося, ти й хочеш…, — тепер вже мимрив Саша.

— Якої дідькової мами я мала би топитися? — Лідія загнала свого «рятівника» в ступор.

— Ну… ну… я не знаю…, — емоції на обличчі Саші крутилися калейдоскопом від люті, страху, усвідомлення ситуації і розгубленості.

Місцеві витріщалися на парочку. З’ясовують стосунки, не інакше!

— То що це таке було? — вже нормальним голосом спитав Саша.

— Долала свій другий страх, — посміхнулася вона.

— Що за страх?

— Як пообіцяєш мене не втопити з переляку, то колись розкажу, — ще трохи сердилася дівчина.

— Обіцяю тебе не топити і загладити свою провину!

Вона обернулася. Інтригуюче. Примружила очі.

— Лідіє Литвин. Я готовий відшкодувати моральні збитки, — він знов включив легенького позера з крихтою придуркуватості. — З мене джелато — найбільш «перепрошувальне» морозиво в світі.

— Добре! — їй імпонувала ця гра. Було в ній щось тепле, зрозуміле тільки їм двом.

—  Тоді о восьмій. Раджу взути зручне взуття.

— Ага! — вже віддалялася вона.

— Лілу Далас! — окликнув Саша.

— Що? — Лідія обернулася.

— Гарна зачіска. Тільки кольору не вистачає! — він підморгнув і рушив у протилежний бік.

Лідія скривила гримасу і показала язика, доки він ще дивився на неї через плече. Почула його сміх. Сама похитала головою: «Топитися я, бачите, надумала. Боже, яке ж воно перемелене!» Але чогось всю дорогу додому посміхалася сама до себе...

Книга завершена і чекає на свого читача