Її звали Жульєт Дюбуа. Майже як легендарну маркізу. Вона сміялася: мовляв, родичка, по маминій лінії. А я – ще більше сміявся. У нас закрутився роман, шалений і непередбачуваний, стрімкий, як буря. Пів року безумства, істерик, емоційних вибухів, одержимості – між ескізами, поцілунками й суперечками, поки Жульєт тут усе переробляла під мене – продумано та лаконічно.

«Дані, у тебе буде мінімалізм з натяком на витончену розкіш. Хочеш? – стогнала вона, вигинаючись змійкою піді мною в екстазі. – Зроблю тобі дизайнерське ліжко – важке, як твоя відповідальність перед пацієнтами за відновлення їхньої психіки. Стіни – насиченого сіро-синього кольору. Камін у кутку спальні – щоб зігрівав у холодні зими… А під ногами –дубова підлога бурштинового кольору. Уявляєш? І килим перед каміном... Особливий. Берберський... кремовий...»

А я сперечався. Про колір стін. Про кожну деталь. Між інтимними дотиками й лініями креслень – боротьба характерів. Я, досвідчений психіатр, і вона – дизайнерка з Парижа, амбітна й шанована у вузькому колі.

Я вбивався в її лоно з нестримним екстазом, зливаючись з нею в єдиному ритмі. І кожного разу шепотів із захопленням:

– Жульєт, ти неймовірна… нереально крута.

А вона, усміхаючись крізь дотики, у найвищому пориві пристрасті відповідала:

– Дані, я знаю…

Щойно я переступав поріг квартири, тиха мова графіту й шепіт її олівця на папері щоразу перетворювалися на чуттєвий, майже інтимний стогін, який глухо бринів десь під шкірою. Її млосне зітхання, наші жагучі, пристрасні поцілунки невпинно перетікали у збуджене тертя тіл, у хтивий шал, що стирав межі між бажанням і божевіллям.

Я не просто втрачав голову – я скаженів від цієї рудоволосої бестії, п’янів, мов від витриманого елітного бурбона, але вперто не зізнавався навіть собі, що всі мої стійкі переконання про полігамність і незалежність чоловіків тріщали по швах. І хоч як я опирався, утримуючи фасад, усередині мене ламалося все: і віра в полігамність, й ілюзія свободи. Жульєт руйнувала умовності. Вона знала, як стерти межі.