Маленький шматочок глави, яка вже на сайті:

"Босоніж по битому склу"

Через те, що я майже не спала останні дві ночі, почуваюся, як зомбі, повільно переставляючи шезлонги біля басейну. Сонце сліпить так, що очі починають пекти, і я мружусь, намагаючись впоратися з цим.

Зрештою здаюся, опускаю рушник на край лежака й опускаюся на нього, прикриваючи повіки. У голові лише одна думка: якби ж то Станкович зник з нашого життя, було б набагато простіше. Його присутність тримає мене в напрузі, почуваюся, наче канатоходець на тонкому дроті. Софія нервує, і мені здається, що я теж на межі зриву.

Торкнувшись плетеної пляжної сумки, я дістаю флакон із сонцезахисним спреєм і намагаюся розпорошити його на плечі, але промахуюся — кілька бризок потрапляють мені просто в обличчя, змушуючи закашлятися. Очі нестерпно печуть, я наосліп шукаю пляшку з водою, щоб змити з себе залишки спрею.

Раптом флакон обережно, але рішуче забирають із моїх рук.

— Давай допоможу, — низьким голосом наказує Дмитро, стоячи просто над шезлонгом.

Я стискаю губи й відчуваю, як на обличчя перекошує від гніву.

— Я можу зробити це сама, — бурмочу крізь зуби. — Мені не потрібна твоя допомога.

Його крижано-блакитні очі зустрічають мій погляд — у них читається мовчазне: не зли мене.