День 2 — «Коли дзеркало не відображає тебе»  у рамках Марафону "4 Дні — 4 грані Тебе" від Уляни!

Я почула стукіт в скло, наче хтось постукав у вікно… Але як? Якщо я на п'ятому поверсі? Сама. Хто міг це бути?

Я стала перед дверима в порожню кімнату. Серце калатало скажено, наче ось, ось вистрибне.

Я сподіваюся до останнього, що мені здалося. Стала прислухатися, дивлячись наче крізь деревне полотно дверей. Аж раптом — знову стукіт в скло.

Тіло обдало окропом. Волосся наче почало ставати дибки, але я таки знайшла в собі рішучості штовхнути двері, і почала сканувати поглядом темний простір кімнати.

Знову стук…

Боже! Це не вікно! Це… дзеркало!

Я ступила крок в темний простір. Ноги ватяні…

Тук, тук…

Я округленими очима дивлюся на дзеркало старого радянського триляжа…

В темній кімнаті, у відображені стоїть… вона… Інша я…

Я підходжу ближче. Серце завмирає. Дихання перехоплює… Мені боязко… але я підходжу ближче.

Я дивлюся на себе… в дзеркало… наче я… але і наче не я…

Звідти дивиться на мене неживої блідості обличчя, наче моє… а наче й не моє.

Відображення вдивляється на мене пронизливим холодним поглядом. Очі щуляться, наче намагаються розгледіти в мені щось… в області серця… А в неї самої там… кривава пляма.

Я підходжу ближче. Вдивляюся в її очі, в обличчя… І раптом… Вона швидким миттєвим рухом опинилася лицем впритул до холодного, проамальгованого скла. Ледь не впершись носом, притулила руки до прозорого полотна, а вони були… скривавлені. 

Я від жаху впала на п’яту точку додолу…

І ні… я не тікала. Я сиділа, наче приросла до підлоги. Мої очі досі не могли відірватися від тієї (не)мене.

У вухах почувся стукіт серця, але наче не мого… Я наче взагалі не відчувала, як моє серце билося… там… в середині… була… тиша. Наче всередині мене давно нічого не було. Лише порожнеча і холод....

Як я і попереджала Уляну...

Для запобігання бану, я цей марафон виклала у новій коротенькій повісті, опублікованого окремою книгою, продовження за посиланням