День 2. Марафон «4 Дні — 4 Грани Тебе»

Ніч. Темрява. Тиша. Занадто тихо.

Я відкриваю очі — і розумію: я не у своєму ліжку.

Я десь...

Де я?

Навколо — велетенські дерева. До неба. Схожі на сосни. Пахне хвоєю. Земля волога й холодна.

Я в нічній сорочці — білій, довгій, атласній. Спина зовсім оголена.

Холод проникає під шкіру.

Підводжуся з сирої землі. У волоссі заплуталося листя. Пальці дрібно тремтять.

Попереду — лише одна стежка. Протоптана, вузька. Ліс темний, ніби ковтає мене.

Я йду.

Надто тихо. Лише шелест листя під моїми ногами. Це ж ліс ? Де звуки ? Птахи ? Звірі?

Кого я хочу почути ? Вовків? Ну і добре що тихо. 

Йду прямо. Чи дійду я кудись?

Старі гілки чіпляються за мене — ніби кігті. Царапають до крові. Одна — прямо по щиколотці. Друга — по плечу. Я стискаю зуби, але не зупиняюсь.

Бо боюся: зупинюся — щось наздожене.

Повний місяць завис між гілками, мов мертве око, що стежить за мною. Він не світив — він дивився.

Хворобливо яскравий, білий, безжальний. Світло від нього не зігрівало — воно викривляло.

Кожен силует ставав довшим, тоншим, ніби все навколо тяглося до неба…

 чи до пекла?

Гілки на його фоні — мов чорні пальці. Криві, покручені, загрозливі. Деякі — наче ворушилися.

Звісно це вітер. Чи ні? 

Мені страшно. Настільки, що хочеться роздерти шкіру — щоб витягти цей жах назовні.

Тіло покривається мурахами, але не від холоду.

Це інше.

Це щось, що знає, що я тут. Що я бачу. Що боюся.

У роті — металевий присмак. Наче перед грозою. В моєму випадку - як перед криком.

Але я не кричу. Бо в лісі крик - це запрошення.

Я просто йду. Один крок. Другий. Тиша здається гучнішою за будь-який звук.

Світло місяця - як рентген. Він бачить мене із середини. Так, як ніхто не має права дивитися.

Я знаю:

повернутися назад — неможливо.

Залишитися — небезпечно.

Зупинитися — смертельно.

І я йду.

Тремтіння під шкірою. Серце вибиває свій дикий ритм у скронях. Але ноги - самі несуть далі.

Бо щось чекає.

І вже не важливо - хто кого знайде першим.

Попереду — галявина. Освітлена місяцем. Але це не світло благодаті.

Це світло мороку. Таке холодне, що здається — саме ним світяться очі тіней.

У центрі — хатина.

Стара, похилена. Дерев’яна, майже мертва. Як привид дому. Дах тримається, але виглядає так, ніби ще один подих вітру — і він складе свої кістки на того, хто наважиться зайти.

Ідея блискуча, правда? Виразно божевільна — але я точно знаю: мені туди.

Груди здавлює тривога. Та я йду. Повільно, майже слухаючи, як трава під ногами шепоче: «не треба».

Сподіваюсь, дах не звалиться. Хоча... навіть це лякає мене менше, ніж те, що я побачу всередині.

Я підходжу ближче. Двері розхитані, ледве тримаються . Одна половина — відкрита. 

Місячне світло ковзає всередину — і раптом щось відбиває його назад.

Я завмираю.

У хаті…

дзеркало.

Воно висить криво. Тріщина тягнеться навскіс - неначе скло не витримало чиїхось очей. Я відчуваю — далі буде інакше. Я увійду — і більше не вийду такою, як була.

І все одно… я ступаю через поріг.

Підходжу до дзеркала. Зупиняюся. Дивлюсь.

І бачу… себе.

Моє обличчя. Моє тіло. Мої очі — сіро-зелені. Але щось у них не так... Вони не мої. Вони дивляться на мене з люттю. Як чужі. Наче очі ворога.

Серце стиснулось. Холодно. Щось всередині вже знало — зараз буде боляче.

Вона ( ця інша я ) ображена. Надто До крику. І якби могла, вона б задушила мене голими руками. Без жалю. Без вагань. Її голос б’є, як плеть: різкий, сталевий, із гіркотою та вогнем:

— Ось якими ми стали? Жалюгідне ніщо? Я… вижила там… заради цього? —

Вона зірвалась на крик. Ударила мене словами, як по щоках.

— Щоб ти здохла від страху?! ТИ — ДОВБАНА ТРУСИХА.

Я відшатнулась. Немов від удару. Спершись об стіну. Горло перехопило, як перед сльозами. Але я не плакала. Я завмерла. Рука інстинктивно до горла. 

Очі в очі.

Вона мовчала. Але ця пауза була ще гучнішою за крик.

І тоді — їх шепіт. Такий тихий, але немов ножем по шкірі:

— Ти ніхто без мене.

Мене накриває хвилею.

Сором.

Гнів.

Біль.

Безпорадність.

Здавалося, я зараз зламаюсь. Розсиплюсь на підлогу. Як скло.

Бо вона права. Бо я більше не знаю, хто я.

Я захоплююсь тобою, правда.

Ти — найсильніша людина, яку я колись знала.

Моє найкраще Я.

Та, ким я була колись.

Та, ким я тепер лише мрію стати.

Вона подивилась на мене...

і в тому погляді було все:

глузливість.

презирство.

безжальна констатація:

— З тобою навіть говорити немає про що.

І вона пішла.

А я… прокинулась.