День 2 — «коли дзеркало не відображає тебе»

Вітаю, друзі!

 День 2 — «Коли дзеркало не відображає тебе»  у рамках марафону "4 Дні — 4 Грані Тебе" від Уляни!

У вас бувало, коли занадто довго і методично обмірковуєш певну ситуацію своєї взаємодії з іншими, часом закрадається усвідомлення, що ви —  це не ви. А лише спостерігач. В'язень, закритий у багажнику того, хто кермує тією чортопхайкою, що зветься вашим життям?

Бо я відчуваю таке час від часу. Я уникаю довгого споглядання власного відображення у дзеркалі. Не тому, що я лякаю себе, а радше тому, що часом не впізнаю, ким на справді є. Чи це я? Чи може, хтось інший? Ніби мої очі, ніби мої руки вмивають бліде обличчя холодною водою. Але все здається сюрреалістичним.

Я зазирнула у дзеркало, стала так близько, що зір фокусувався на візерунку райдужки. Чи завжди мої очі були такого кольору? Чи я переконала себе у достовірності цього відтінку?

Я зітхнула, віддаляючись, витерла вологі руки рушником, кинула останній погляд у дзеркало і зібралась вийти із ванної. І от, у мить, коли моя нога ледь торкнулась порогу, коли моє волосся зісковзнуло з плеча, від різкої зупинки, я помітила зміну у звичному відображенні. Повільно повернувши голову до дзеркала, я знову побачила себе. Все без змін, жодної розбіжності.

Я важко зітхнула, пробурмотівши:

"Закінчуй дивитись кляті жахастики, Броді-Тернер, то не для твоїх нервів."  

Я знову повернулась до дверей. І знову! Знову я зникла з відображення! Дихання моє збилося, я стояла там, орієнтуючись на боковий зір, який міг показати бодай мій силует у відображенні, та натомість біля дзеркала було порожньо. Відображалась лише  білосніжна глянцева плитка і шафка із дверцятами, де зберігались дбайливо обставлені коробочки із зубними пастами, шампунями та пінами для гоління, які ми з моїм партнером, скуповуємо по знижках, марно переконуючи себе, що дуже економні. Я намагалась відволікати себе, але моє неспокійне дихання весь час повертало думки до того клятого дзеркала.

Я не наважувалась повернутись до дзеркала обличчям. Очі чомусь защипало від сліз. Я рідко плачу, але зараз...Зараз я бачила те, чому не мала пояснення, тож відчувала шалене бажання вибігти із ванної, не перевіряючи дзеркало. Втім страх перед невідомим пробуджував у мені бажання спершу бити, а тоді тікати,  я  навіть не одразу усвідомила, що рука моя тяглась до пральної машини, де лежав мій гребінець. Не найкраща зброя, та згодиться ліпше, ніж нічого. І казав мені коханий: "не ходи боса, люба, підлога холодна". А хто слухав? Зараз би капець із товстою гумовою підошвою мені геть не завадив.

Зітхнувши раз, тоді другий я знову покосилась вбік, відчуваючи тиск на очні яблука, що втупилися прямо у кутики очей. Відображення я так і не мала. Я різко повернулась. Дивно бачити себе у такому шаленому вигляді. Зіниці були звужені, рука з гребінцем нависала над дзеркалом, яке, якщо пригледітись відтирали ми не надто якісно, то там, то тут виднілись ледь помітні розводи.  Серйозно, запрошувати друзів у гості, лише задля того, аби нарешті змусити себе прибрати у хаті — не найкраща ідея, затямте собі.

Вилаявшись, я поклала гребінця на мийку та опустила голову, щоб вмити розпашіле обличчя. Краплі води стікали підборіддям, крапаючи мені за комір, від чого я здригнулася і потяглася за м'яким рушником. Я обережно промокнула вологу шкіру і не спішила відводити рушник, кинувши погляд на рамку дзеркала, не зазираючи у відображення. 

Мурахи сипнули мені шкірою, одразу стало якось холодно, волосся на карку здійнялось, а сама я усвідомила, що відображення знову не маю. Повільно я підіймала погляд, звісно, за мить я зустріла свої ж очі у дзеркалі. Я не розуміла, що відбувається. Такого у мене не було ніколи. Ще й, як на зло, я сама вдома, ех, Ейдане, і приспічило ж тобі пертися у той похід із братом сьогодні!

Я розвернулась до дзеркала спиною, починаючи себе заспокоювати:

"Все гаразд, Все гаразд, ти просто погано спиш, це нічого, таке буває, ти просто собі навигадувала." 

І взагалі, з чого я взяла, що маю бачити своє відображення боковим зором? Може я потрапляю в якусь сліпу зону?

"Тоді б ти не бачила самого дзеркала."

Слушно. Тоді в чому справа?

Тиша. 

"Звісно, тиша. Ти говориш сама з собою! Заради всього святого: шуруй спати."

Так...треба спати.

"Може, я божеволію?"

Ти не божевільна! Стомлена, от і параноїш. Йди вже з цієї ванни.

"Так. Ти маєш рацію. Вже час"

Добраніч.

"І тобі."

Я вимкнула світло у ванній і рушила до спальні, залізши під ковдру. Сон накочував на мене повільно, тіло почало розслаблятися, аж тут раптове усвідомлення змусило мене розплющити очі та різко сісти на ліжку. Від перепаду тиску, кров зашуміла, стукаючи в скроні. В горлі пересохло і я пожалкувала, що не поставила склянку з водою на приліжковий столик. Ейдан пропонував взяти це за звичку, та я за асоціацією завжди уявляла в тій склянці вставну щелепу. Зарано. Не треба, молоді ще, можна по воду і на кухню почивгикати. До того ж я така незграба, що та вода буде на підлозі весь час.

Годі заливати баки, Кайло! Думай.

"А про що?"

У яку мить я почала відповідати тому голосу, що лунав, незрозуміло звідки? І чому це сприймалось, як щось нормальне?

Тіло вкрилося сиротами, я затремтіла, накидаючи ковдру на себе. Щось гупнуло. Я підскочила, розуміючи, що зараз мушу вставати і вмикати світло по всій квартирі, аби не лишатись в пітьмі.

Може сусіди?

"Так. Однозначно сусіди. Той лабрадор, що живе на поверх вище. Це він, я певна. Такому теляті точно мало місця у двокімнатній халупі."

Знову стук.

Я відчула стійке бажання дременути надвір у піжамі.

Стук повторився двічі. Настирливий, знервований. Гучний.

Наступний стук здався ближче, я підскочила, коли двері балкона відкрив протяг, змусивши їх вдаритись об стіну.

Вилаявшись, я розреготалась із власної боягузливості і вирушила зачинити балкон. Надворі збиралась гроза і я розуміла, що дощ би зараз не завадив, можливо мені б стало трохи легше дихати.

"Чи може маскувати стукіт шумом дощу?"

Я різко повернулась і підскочила. Дверцята шафи-купе, на яких було дзеркало від верху до низу, повільно виїхало рейками. Це стара шафа і таке з нею бувало часто, та злякало мене не це. А те, що відображення у тому дзеркалі стояло нерухомо, в ту мить, як я потягнулась до вмикача нічника на приліжковій тумбі.

Вмикач заїло, я спробувала ще раз. Тоді ще і ще, довелось відірвати очі від нерухомого силуету в дзеркалі. Аж нарешті, тепле помаранчеве сяйво освітило кімнату. А відображення було звичним. Таким самим метушливим і переляканим, якою була і я, зрештою, озброївшись капцем. Жодних змін.

Вкотре відчувши бажання вмитися, я пішла до ванної. Відображення знову було без жодних сюрпризів, лише я. Та варто було увімкнути воду, як я побачила рух вгорі. Я підняла очі, знову нічого. Я підставила тремтячі руки під потік холодної води, із зусиллям опустила очі. Знову рух, я не відривала очей від точки з якої могла хоч трохи роздивитися, не перетинаючись із поглядом у відображенні.

Фігура гамселила дзеркало кулаками, ніби намагаючись вирватись звідти. Ніби я, чи вона, чи хто це був, намагалась вирватись із полону відображення. Я підняла очі, фігура знову відповідала моїм рухам.

" Хай що ти таке. Я  тебе не боюся." Я сказала це радше собі, тоді вимкнула світло і побігла до спальні, закривши двері. Посунувши дверцята шафи-купе, я вкрилась ковдрою з головою і спробувала якомога швидше заснути, сподіваючись, що з приходом омріяного відпочинку, ці страшні картини залишать мене. 

Пішов дощ, чому я була рада. І довгий час я переконувала себе, що чую лише його. Та стукіт повторився. Двері знову виїхали по рейці. Роздався грім, і гучний стукіт від якого я стрепенулась, скинувши ковдру. Спітніле обличчя зустріла прохолода нічного повітря, що линула з відчиненого балкона. Стоп. Я ж його зачиняла? Протяг точно не міг повернути ручку. Це неможливо.

Я знову забула як дихати. Плечі мої здригалися чи то від прохолоди на спітнілій шкірі, чи то від страху, чи то від нерозуміння того, що відбувається. Я сиділа спиною до дзеркала шафи. І не озираючись, я знала, що побачу там. Тож я не повернулась.

Дощ стихав, я ладна була благати його лишитись ще на кілька годин. Та він би не слухав мене. Стукіт, втративши акомпанемент грози, ставав дедалі гучнішим. Спершу, я почула звук розбитого скла у ванній, різко глянувши в бік дверей до спальні я верескнула, сама не знаю чому, це сталось якось інстинктивно.

Мій раптовий поворот, явно був помилкою, бо я знову бачила боковим зором силует у дзеркалі і він теж гупав у нього руками доки скло не розлетілось уламками, дряпаючи мені скроню, шию і щоку. Добре, що не потрапило до очей. Втім це неважливо.

Бо вже за мить цілих дві фігури, що мали моє обличчя і руки, впилися у мою шию, закривши мені носа і рота долонями, тримаючи, доки все не вкрилось червоними плямами. Я чула, як кров шумить у моїх вухах, а очі сльозяться, готові випасти з орбіт. А тоді...Тоді все почорніло і я опинилась за склом. Повністю керована чийомусь відображенню, марно намагаюся вибратись на волю, та знову і знову зазнаю поразки. 

Зізнаюся, це нове для мене, бо я такий жанр не люблю ні читати, ні дивитись, ні тим паче писати) Але досвід цікавий, пишіть, що думаєте)

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️