Не збиралася я так швидко повертатися до циклу «Таїнство батьківської любові », але, як зі мною часто буває, натхнення я не кликала — та воно до мене прийшло.
Трохи більше ніж місяць тому назад у нашому домі з’явилася хвора золота рибка (прожила у нас вона лише три тижні). Можна подумати: це ж просто рибка — нічого особливого, та я встигла до неї звикнути, і вона запала мені в серце.
На згадку про неї з’явилася історія «Секрет повільного руху»

(Натисніть на зображення, щоб переглянути анімацію.)

— про допитливого й надзвичайно рухливого хлопчика Мартина, який звик усе робити швидко: бігати, говорити, навіть думати. Через поспіх він часто помиляється, травмується й не помічає важливих речей, аж поки одного дня в його житті не з’являється золота рибка Джіджі. Спостерігаючи за її неквапними рухами, Мартин поступово відкриває просту, але важливу істину: повільність — це не слабкість, а спосіб краще бачити, відчувати й розуміти.

Після Джіджі з’явився Гофрет. Сподіваюся, що про нього не доведеться писати ще хоча б рік. А можливо, і зовсім не напишу нічого, бо всіма силами намагаюся до нього не звикати.

Перебуваючи ще під враженням натхнення й втрати, я написала нову історію, яка також входить до циклу «Таїнство батьківської любові» — «Таємниця спільного руху».

(Натисніть на зображення, щоб переглянути анімацію.)
Перший розділ історії вже на платформі. Історія повідає про тиху й сором’язливу дівчинку, яка звикла проводити час наодинці. У неї не було друзів, але все змінюється, коли в її житті з’являється біле пухнасте цуценя на ім’я Боббі. Його прототипом став друг мого дитинства — пес Бобік. Раніше я вже згадувала його в іншій історії, де він з’явився у вигляді кота Руфуса — «Сліди на снігу привели її до тебе».

(Натисніть на зображення, щоб переглянути анімацію.)

Ця історія розповідає про силу любові до тварин, важливість сімейної підтримки та перші уроки дорослішання.

Втрата доброго пса залишила біль у серці на багато років — це правда, але, як і будь-який біль, він іноді відступає, ніби його й не було. Залишається лише пам’ять, та й вона зрадлива — саме тому так важливо увіковічнювати спогади на папері. Саме такою була історія «Чаво».

Так-так, невід’ємною частиною мого життя був і хвилястий папуга.
Подумати тільки: сорок грамів щастя зробили нас по-справжньому щасливими на цілих шість років, і навіть сьогодні згадка про нього викликає водночас сльози на очах і ніжну мелодію в серці.
«Чаво» — зворушлива історія про справжню дружбу між хлопчиком і маленьким хвилястим папугою. У ній є любов, є втрата, і є сила пам’яті, яка залишається з нами назавжди.

На цій ноті завершу цю публікацію. Йду дивитися плаксиву дораму, а тобі, читачу, бажаю, щоб ті, хто для тебе важливі, залишалися поруч якомога довше, і неважливо, хто це: людина, собака чи навіть білка.
Кожен потребує тепла, тож вчімося не лише приймати його, а й віддавати.
Мої вітання і гарного всім дня!
Нехай казка живе у серцях кожного з нас.