Тема: «Коли дзеркало не відображає тебе»

Вона завмерла, дивлячись на своє відображення. Чи, точніше, на його відсутність. У дзеркалі була лише порожня, темна кімната, з якої на неї дивилася ніч. Повітря стало густим, липким. Вона простягнула руку до скла, її пальці торкнулися холодної, рівної поверхні, але віддзеркалення руки не було.

Це почалося місяць тому. Спочатку зникали дрібниці: ледь помітні рум'янці на щоках, іскорки в очах, коли вона сміялася. Потім — зморшки, що з'являлися з віком. Кожного дня дзеркало показувало її все менше, доки не залишилася лише порожнеча.

Вона вмикала світло, але марно. Скільки б вона не намагалася, дзеркало залишалося вірним своїй порожнечі. Вона почала ховатися вдома, уникати людей. Адже якщо дзеркало перестало її бачити, чи могли бачити її інші? Чи була вона ще реальною?

Одного вечора, стоячи перед дзеркалом, вона відчула, як по її щоці скотилася сльоза. Вона закрила очі, а коли відкрила, то побачила, що в дзеркалі нарешті з'явилося відображення. Це була вона, але не та, якою була раніше. Вона була спотворена, викривлена, її обличчя звивалося в муках, очі були чорними дірами. Її віддзеркалення усміхалося зловісно, а потім тихо, ледь чутно, прошепотіло: "Ти сама це зробила".

І в ту мить вона зрозуміла. Вона сама, крок за кроком, віддавала своє відображення, віддавала своє "Я" — усім тим людям, які її не цінували, усім тим обставинам, які її ламали. І тепер у дзеркалі замість неї була порожнеча, яку вона сама створила. А потім з порожнечі з'явилася та, якою вона стала: спотворена версія себе, що жила її життям, поки вона ховалася від світу. І це було найстраш

ніше.