Я не планувала писати книгу. У мене робота. Дитина. Країна, в якій треба виживати.

І спогади, які краще не чіпати.

Але одного вечора — я не витримала.

Не від болю. А від того, що болить, а я мовчу. В мені назбирались історії, які ніколи не ставали словами. Лише напружували горло, руки, серце.

Я сіла писати не як автор. Я сіла як жінка, яка більше не могла мовчати.

Про гнів, який іноді гріє краще, ніж ніжність. Про голос, який роками ламали, але він все одно звучить.

Моя книга народилась не з любові. Хоча ніби про любовь...

А з боротьби. З того, що я жила. Що я вижила.

І з того, що в якийсь момент я захотіла — щоб мене побачили. Не прикрашену. Не зручну. А справжню. Такою, якою ніколи не дозволяли бути. 

Я не знала, що буде з цією історією. Але знала одне: я її напишу. Бо не могла не написати.