Вона бігла.

Босоніж, по ще вологій землі, яка чіплялась до п’ят, залишаючи сліди, ніби світ сам просив: «Не тікай, залишся трохи».
Але вона не могла. Не зараз.

Пальці — у волоссі, в повітрі, в гіллі. Світ виростав із неї, а не навпаки. Дерева не були деревами — вони були тінями думок, що ще не народились, але вже просилися на волю.

Дихати хотілося ротом, шкірою, лопатками, міжребер’ям.

Небо розпороте першим промінням, як папір. На ньому — історії, що ніколи не будуть написані, якщо вона зараз зупиниться.
А вона не хотіла зупинятись. Вперше — не тому, що тікала. А тому, що йшла вперед.

Ніхто не чекав.
І саме тому — усе було можливе.

Вона зупинилась посеред поля. Розкинула руки. І розсміялась. Голосно. До хрипоти. До сліз.
Бо в голові — хаос, мелодія, кадри, образи, імена, кольори, і всі вони кричали:
«Живи!»

Не просто живи — а пиши, співай, закохуйся, ламай, збирай, мрій.
Сідай на дах.
Танцюй на кухні.
Записуй на долоні слова, бо більше нема місця в блокнотах.

Світанок був такий самий, як учора.
Але вона — вже інша.