Приєднуюсь до челенджу! 
7 днів — 7 емоцій? Легко! (ну, майже... я вже передчуваю той день «Сором»)
Щодня — історія, щодня — серце на долоні.
Готуйтесь, буде і розпач, і кохання, і драма з нотками щастя!
Дякую, Мелені Матхевен, за натхнення. 
 

День 1 — Розпач

Вона сиділа в коридорі. Просто на підлозі. Спина притиснута до холодної стіни, коліна підібгані, пальці стиснуті в тканину светра, як у єдине, що ще можна тримати.

У квартирі темно. Навіть годинник зняв голос — тільки стрілки повзуть, як чужі кроки в глухому сні.

Всі сказали: «Тримайся».
Всі пішли.

І тепер залишилося тільки:
— Тримайся.
— Але за що?

Кімнати стали порожніми не від меблів. А від присутності. Від життя.
Від неї самої.

Вона дивилася на свої руки. Її шкіра — її ж, правда?
А чому тоді здається, що це просто оболонка, обгорнута навколо втоми?

Розпач не кричить. Він дихає. Тихо.
На потилицю.
Успів у шепіт: «Ти більше нікому не потрібна».

А потім — ще тихіше:
«Навіть собі».

І вона повірила.
Бо сьогодні не залишилось ні молитви, ні пісні, ні імені, яке хотілося б носити.

Просто стіна. Просто вона. Просто ніхто.

І коли почали тремтіти руки — не від страху, а від того, що вже не тримають — вона лише стиснулася ще менше.

Щоб зменшитися до стану, в якому біль більше не бачить тебе.