Нарешті у героїв роману «Руда бестія для сусіда» настав спокійний романтичний період. Та чи дійсно, ніщо не зможе зіпсувати відпочинок Кіри й Максима?

Ловіть фрагмент завтрашнього розділу))

Я йду крізь двері терміналу, тягнучи за собою валізу, і відчуваю лише одне: тривожне, невиразне хвилювання.

Ні, не через переліт. Я літав щомісяця – іноді частіше, ніж встигав заправити машину. Сьогодні я нервував через неї…

Кіра йшла трохи попереду, впевнено цокаючи підборами, при цьому ледве не спотикаючись через перекошене колесо її рожевої валізи. В руках вона стискала сумку розміром із переносну пральну машину і я був майже впевнений, що вона справді запхала туди всю косметику України і половину косметики Кореї.

– Ти точно не забув паспорт? – кинула кохана мені через плече, навіть не зупиняючись.

Я кривлюся. Спочатку вона хвилювалася за свій паспорт по дорозі в аеропорт, тепер вже вдруге питає про мій…за останні пʼять хвилин.

– Кіруся, не хвилюйся. Все буде добре, – заспокоюю в собі легке роздратування і поглядаю, як гарно рухаються її стегна в спокусливих шортиках. Так і хочеться вхопитися за них своїми пальцями! Але я почекаю і обовʼязково зроблю це в готельному номері!

Ми підійшли до стійки реєстрації. Черга була невеличка, але метушлива. Люди тягнули валізи, виглядали роздратовано, діти скиглили, один малюк, здається, намагався залізти в смітник, а хтось вже гриз бутерброд із ковбасою. Аеропорти – це окремий мікросвіт. І в цьому хаосі Кіра була моїм персональним ураганом.

– Панове, ваші документи, будь ласка, – чемно звернулася дівчина за стійкою, але з втомленим поглядом людини, яка вже не розрізняє, чи це був третій день її зміни, чи п’ятий.

Я впевнено простягую свій паспорт, поки Кіра тягнеться до своєї сумки, риючись у ній так, ніби шукала золото інків.

– Паспорт, паспорт… Упс.

– Що «упс»? – перепитую, і відчуваю, як в повітрі зависає пауза, яка цілком могла перерости в паніку.