Хотілося б трохи спокою

Я перестав писати, а ви перестали читати. Так нечесно! Читайте далі, будь ласка. Читайте фантастичний цикл "Земля-2". Він і досі непогано котирується у рубриці "Наукова фантастика". Читайте роман "Дзвонять дзвони" у жанрі суворого українського реалізму. Аудиторію він має скромнішу, та дехто досить високої про нього думки.

Кожен новий читач та відгук – це бальзам на зранену душу письменника. А до того ж, сподіваюсь, що вам сподобається. Втім, якщо ви іншої думки, і мої книги здаються вам рідкісним шлаком – можете й це відзначити у коментарях. Критика краща за забуття, чи не так? ;)

Я не можу більше писати. За майже три з половиною роки у армії, три з половиною роки на війні (і кінця не видно навіть на обрії!) ступінь мого емоційного вигорання сягнув Маріанської западини, пробив в її дні діру і рухається крізь розплавлену магму кудись у напрямку ядра Землі. Рештки енергії, які в мені лишилися, немов ті іскорки серед попелу, я витрачаю на те, аби виконувати свою функцію у війську, і просто існувати далі.

В моєму рідному Києві один лише російський удар вбив більше тридцяти мирних сплячих людей. Ми із побратимами продовжуємо нашу невпинну "Гру в кальмара"  із призом ціною у життя – тепер наввипередки із оптоволоконними дронами на додачу до звичайних. Ворог погрожує воювати до нашого повного знищення. А тим часом десь у світі зростає занепокоєння, чи може не зростає. Про що, трясця, тут узагалі можна писати?!

Та якщо колись це божевілля закінчиться, якщо одного дня настане інший етап життя, і я доживу до нього – я ще напишу щось. Обіцяю.

Наразі ж вибачте, але у сумбурі моєї свідомості народжуються хіба жахливо римовані вірші із товстим неприхованим змістом, під які усюдисущий ШІ робить моторошні та сюреалістичні ілюстрації.

***

Світу натягнуті зболені струни

У груди вперлися чортові роги 

Не обіцяли ворожки нам, карти і руни

Надії, майбутнього і перемоги

Безодня тут, перед нами,

І ми застигли на гострому краї

Як упадем - привалить згори валунами,

Й не забаряться стерв'ятників стаї

Ми несподівана гілка історії

Тендітна, майже приречена, 

Та дивовижно нахабна і вперта

Ще здатна на подих, на слово, на речення

Чи закарбована десь наша доля?

Чи є в нас шанси проти імперії?

Чи важить щось віра і воля

У світі духу й матерії?

***

***

P.S. Давайте триматися, хай там що. Може, ми тепер стомлені і нещасні. Але ми точно зрозуміли більше про себе та інших, про цей світ, стали сильнішими, мудрішими, стійкішими, більш пристосованими для виживання. Не той досвід, про який ми мріяли. Але своєї долі ми не обираємо, лише дещо коригуємо її своїми вчинками. Будемо боротися, берегти надію, а там, може, буде ще й на нашій вулиці свято. Чи хоча б спокій.

Мені, насправді, вистачило б спокою.