Майже рік тому книга "Ніколи разом"

Всім привіт. Майже рік тому на сайті з'явилась книга "Ніколи разом" у співавторстві з Вікторією Лукашук. Книга з'явилась на сайті 26.08.24. І ми пожартували тоді, що це майже перед початком навчання: "Студентам перших курсів присвячується". 

Анотація:

Діана: У мене була мрія приїхати в Київ, вчитися у престижному ВНЗ і все це здійснилось завдяки моїм старанням. Та те, що мене чекало в столиці я й подумати не могла.

Давид: Життя у сина бізнесмена таке безтурботнє, навіть коли вчишся у гімназії. Коли ж навчання закінчилось. Я маю вчитись далі, бо так вирішив мій батько. І що ж на мене чекало в тому інституті я й в страшному сні уявити не міг.

А, тепер про книгу:

Діана з села Яворів. Вона хотіла та зробила все можливе для навчання в КПІ. Сама досягла всього. Нехай їй було важко, але вона домоглась свого.

Давид з міста Фастова. Він нічого не робив. Не хотів ніде навчатись, але за нього все вирішив батько. Щоб Давид хоч чогось досягнув у житті. 

Давид і Діана з протилежних світів, але їх об'єднує спільне навчання. Що ні йому ні їй це не подобається. Адже кому може сподобатись навчання разом, коли вони ненавидять один одного.

Невеличкий фрагмент від Діани:

Відчинивши кухню, ледь не впала з переляку! Петро стояв увесь в борошні, а його обличчя дещо знічено посміхалось. Славко ковтав шмарклі, слідкуючи за прибиранням мами. Віра та Марія, або ж мої сестри, сиділи на своїх стільцях, а Катя щось жуючи, тицяла рукою в нашу господиню.

— Що сталось?! — вигукнула я.

Славко лише перевів погляд на брата близнюка та потер рукою лоба, ще більше забруднюючи його борошном. Петро стенув плечима та з повною спокійністю вимовив:

— Ми гралися, — в цю мить його очі засяяли, і я зрозуміла, що це була не просто гра.

— Сестло, — мою увагу привернула Катя, тягнучи за футболку своїми маленькими пальчиками, які так і хотіли усе дослідити. Тому, звісно, теж постраждали від, так званої, гри братів. Вона не вміла вимовляти літеру «р», тому виходило те, що виходило, — хочеш гомбовець? Він ще тепленький!

Але я лише похитала головою.

— Ні, сонечко, іди пограйся.

Катя хутко побігла до сестер, і вони жваво про щось забалакали. Згадавши про батька, запитала мамцю:

— А що саме няньо хотів мені передати?

— Передати? — ніби забувши про нещодавню розмову, перепитала мама. Я лише підняла брови від несподіванки.

— Ну так, сама ж казала!

Сильно ляснувши себе по лобі, мама защебетала, ніби радіючи та одночасно забувши про нещодавній переполох в оселі.

— Прийшов лист із зарахуванням до Київського університету! Я така щаслива, доню!

— Мамцю! Ой як же ж я рада! — не стримавшись кинулась в обійми. Братики наче пораділи, що їхнє бешкетництво на хвилинку забулося. Поки мамця не бачили, почала їм махати руцею, ніби наказуючи йти звідси. Еге ж, от їм перепаде, якщо згадається вся зроблена шкода!

Невеличкий фрагмент від Давида:

Вмився холодною водою, бо ніколи не вмиваюсь теплою, я спустився на перший поверх та підійшов до обіднього столу. За ним вже сиділи батьки. Тато подивився на мене, а після на годинник.

— Добрий ранок. Ти запізнився на п’ять хвилин, — сказав тато присьорбуючи чай — що сьогодні робитимеш?

Я сів на своє місце та подивився на тарілку. Сніданок стандартний, яєчня та салат зі свіжих овочів. А до нього склянка апельсинового свіжовижатого соку. Я почав їсти.

— Не знаю, планів немає — сказав я та уважно подивився на тата. Він же не просто так запитав. Мені вже лячно від цього його погляду. Він нічого хорошого не віщує — а, що?

— Просто питаю. І до речі у мене є до тебе новина.

— Сподіваюсь хороша.

— Ну, це від тебе залежить. На скільки ти добре на це відреагуєш — я уважно подивився на тата.

— Не тягни, говори — сказала мама. Я так зрозумів, що вона теж нічого не знає.

— Ти з першого вересня йдеш вчитися в Київський Політехнічний Інститут. На лінгвістику. Будеш вивчати англійську мову...

— Що? — я ледве б і подавився листком салату.

— Ти закінчив гімназію, склав ЗНО… Звісно не так добре як хотілось. Тому будеш далі вчитись у КПІ. Чи ти щось маєш проти? 

— А, ти у мене не хотів запитати, чи хочу я вчитись у цьому інституті?!

— Не підвищуй голос на мене. Ні, не хотів. Я знаю як буде краще для тебе. Якщо не хочеш в КПІ, то підеш працювати. Я влаштую. Будеш працювати десь на будівництві під керівництвом якогось чоловіка, щоб й сісти тобі не давав!  

— Дякую за сніданок. Я краще піду прогуляюсь.

— Май на увазі, ми до цієї розмови ще повернемось — сказав тато. А я встав зі стільця та пішов на вихід з будинку.

Також у книзі є діалектизми, але вони пояснюються. Також є Візуалізація персонажів, кому цікаво як ми їх уявляємо, можете заглянути. 

Всім гарного вечора та мирного неба.