Кажуть: ми - те, що ми їмо. Але, як на мене, це лише пів правди. Бо автори й читачі — трохи інші створіння. Трішки відрізняємося від тих, для кого книги нічого не значать. Ми не просто їмо. Ми надихаємося, вбираємо атмосферу історії... і саме вона керує нашим холодильником, смаковими рецепторами й тим, що ми закинемо до рота під час або після прочитаного/написаного абзацу. Саме через книги я свого часу підсів на квашону капусту з клюквою, темний ель та, мабуть, налисники з грибами.

Давайте уявімо, що ти сидиш, пишеш про Японію. Кіберсамураї женуться за лисицею-камі на дахах неонового Кіото... І раптом твій мозок кричить: дай суші, негайно! Не бутерброд з сиром. Не суп. Суші, з васабі, соєвим соусом і всім іншим антуражем, як годиться!

Або інше. Читаєш щось про лісовиків, про калинові гайки, про слов’янські чарівні сутінки - і вже рука тягнеться за борщем. З часничком. З галушками. І щоб сметанка була така, що ложка стоїть. І щоб миска була глиняна, як у бабусі, а ложка - дерев'яна, з візерунками.

Американське підліткове фентезі? Ммм, будь ласка: картопляні чипси, кола, піца - та щоб жир стікав по пальцях. У героя ж зараз «вибух емоцій на шкільному балу», а в тебе - "вогнестріл" від кетчупу на футболці.

А ще є інтелектуальне чтиво. От читаєш щось глибоке, філософське, з важкими абзацами і метафорами… І хочеться нічого. Хіба що чорного, міцного чаю. Без цукру. Гіркого, як прозріння героя Бредбері.

А ще бувають такі тексти (не обов’язково хороші), після яких хочеться запити все… гірким алкоголем. Щоб забути. Або просто згладити надзвичайно-спустошливий фінал, як от в третьому томі Лю Цисіня.

Ми читаємо, ми пишемо, ми живемо в історіях — а історії, як видно, живуть у нас. В тому числі й через шлунок - до серця.

А у вас таке бувало? Що їли під свої тексти або чужі книги? І за які твори ви просто не можете сідати на порожній шлунок?)