Спільна історія. Частина п’ята!!!!!

Ну що ж, я перехопила естафету від неймовірних авторок!

1 частина - Ульяна

2 частина - Іва Дюваль

3 частина - DEKLIN

4 частина - Кайла Броді-Тернер

Історія дісталася мені вже сповнена соковитого сюжету та неймовірних персонажів.
Я вирішила не відставати й додати краплю власного божевілля в цей світ.

Як казали дівчата, радіо «Безкоштовне Божевілля за 1000 гривень» — в ефірі!

Тож пристебніть паски безпеки, бо педаль газу вже втиснута в підлогу!

Альзі й Кайрен різко повернули голови туди, звідки лунав голос.
Очі Альзі повільно округлилися.

Вона озирнулася навколо — ні Кайрена, ні розкиданих аркушів із частинами карти. Лише туман — густий, молочно-білий, що ковтав кожен звук і рух.

— Снівелю?.. — крикнула вона з насторогою.

Тиша. Лише глухий подих туману.

— Кайрен?.. — цього разу голос зірвався на крик, у ньому тремтіли паніка й злість. — Проклятий син!

Вона вилаялася, і кров у її жилах запалала гарячим жовтим світлом, що відбилося в очах. Альзі різко підвелася й рушила в той бік, куди зник Ельвіз.

«Знайду Ельвіза — разом розвіємо це марево… Головне, щоб я йшла правильно…»

Кайрен сидів на холодній землі з широко розплющеними очима. Ще мить тому він бачив небо, ліс, річку… й Альзі.
А тепер — нічого. Лише суцільна біла прірва туману.

— Ельзі?.. Ельзі!.. — голос його надтріснуто розлітався в порожнечі. — Це знову твої жарти? Це зовсім не смішно, чуєш?

У тумані попереду ледь окреслилася жіноча постать.

— Ельзі! Я тебе бачу! — видихнув він із полегшенням. — І клянусь, я більше не буду малювати, поки не припиниш ці трюки!

— Ельзі?.. — долинув до нього солодкий, п’янкий голос, від якого серце здригнулося. — Ой, любчику, боюся, ти помилився…

Ті ж самі солодкі ноти, але тепер у них бриніла грайлива лукавість.

Вона виринула з туману безшумно, наче привид. Її тіло огортало вбрання, що переливалося сірими, блакитними та крижаними відтінками — мов тіні світанку на замерзлому озері. Здавалося, тканина була частиною її тіла.
Волосся біле, як чисте срібло, ловило кожну крихту світла, мерехтіло, немов живий метал.
Обличчя — бліде, як повний місяць. Очі — непроглядно-білі, у їхній глибині клубочився молочний туман.
Губи мали ледь помітний синюватий відтінок, немов їх торкнувся подих крижаного вітру.

Під прозорою шкірою мерехтіли сріблясті вени, а по них текла кров, схожа на рідке срібло. Довгі, гострі нігті нагадували хижі кігті, теж холодно блискучі. У всій її постаті було щось потойбічне — наче вона була втіленням живого сну, що вийшов із глибин цього туману.

— А-а-а-Альзі!!! — заволав Кайрен і почав відповзати, розгрібаючи холодну вологу землю.

— Ох, як образливо… — вона надула губи й кокетливо схилила голову набік. — Невже моя сестриця тобі більше до вподоби?

— Се… се… сестриця?! — Кайрен захлинувся власним голосом.

— Авжеж, — вона кивнула, і срібні пасма волосся ковзнули по плечах. — Ми обидві — доньки Венсельзії.
Щоправда, Альзі — дракон Кривавого Місяця та Світла… — Вона повільно провела кігтями по власних пальцях, милуючись їхнім блиском. — А я… — вона поклала руку на груди, — Вельзіра. Дракон Повного Місяця і Туману.

Її голос на останніх словах став глибоким, майже урочистим.

— А ти у нас… — вона нахилилася ближче, і Кайрен відчув запах холодної роси та металу. — Хм, зачекай. Не кажи.

Посмішка стала хижою. І раптом, немов тінь, вона вже стояла впритул.
Холодний кіготь ковзнув по шраму під його ключицею, і хлопець закричав від болю.

Вельзіра повільно злизала краплю крові з кігтя. На мить її молочно-білі очі спалахнули червоним, але швидко знову вкрилися туманом.

— Цікаво, Снівель... — протягнула вона, вимовляючи його прізвисько так, наче перед нею був милий цуцик, із яким кортіло погратися.
— То ти у нас син теслі? — її погляд ковзнув до малюнків на землі. — А це що? Карта Дрієнгстату?.. Ммм… Як цікаво.
Раптом вона завмерла, немов у пам’яті спливло щось важливе.
— О-о-о… А Ельвіз нічого такий… цікавий. — її посмішка набрала хтивих ноток.

— Звідки… звідки ти все знаєш? — Кайрен витріщив на неї очі.

— Що? Ах, забула зовсім… — її губи знову розтягнулися у зухвалій посмішці. — Ти ж смертний.
Вона гордовито випрямилася.
— Розумієш, любчику, у кожного дракона свої здібності. У мене — туманне марево, читання крові й… — вона зробила драматичну паузу, виблискуючи білими очима, — ох, не стану ж я розкривати всі секрети.
Її сміх був тихим, але збудливо-лякаючим, наче шелест кігтів по крижаному склу.
— Любчику, скажи… А ти хотів би стати драконом? — вона схилилася ближче, так що холод її подиху торкнувся його щоки.

— Ні! Я не хочу бути потворою! — Кайрен майже виплюнув слова.

— Потворою? — вона відсахнулася, а потім розсміялася так, що його пробрало тремтіння. — Ха-ха-ха! О, любчику… А ти взагалі знаєш, звідки беруться дракони?

Він мовчав, розгублено кліпаючи, не знаючи, що відповісти.

— Думаєш, ми вилуплюємося з яєць? — вона пирснула саркастичним сміхом. — Ні, любчику. Ми теж були людьми.

Кайрен остовпів, його очі розширилися.
— Що?.. Але як тоді…

— Ну, я, наприклад, була донькою п’яниці, який щоночі продавав мене купцям за пляшку пійла. — Її щелепа стиснулася, голос на мить затремтів від люті, а срібні вени під шкірою спалахнули яскравіше. — Поки я не зламалася і не вирішила… покінчити з усім.
Вона говорила це дивно спокійно, наче смакуючи кожне слово.
— Але там… я зустріла дракона. Він вирішив, що я варта більшого, що моє життя має тривати. І от — я. Сильна. Чарівна.

Вона розкрила руки, немов демонструючи свою красу і силу, й усміхнулася з радістю, майже дитячою, але водночас моторошною.

Кайрен дивився на неї тепер інакше — не як на потвору, а як на істоту, що пройшла крізь пекло.
— Пробач… — промовив він тихо. — Я не думав, що ти колись була людиною.

— Любчику, а хочеш бути сильним? Жити століттями? Подорожувати, бути вільним і незалежним? — Її слова лилися в його свідомість, як музика, огортаючи думки туманом, наче серенада живого сну.

— Хочу… — мов зачарований, прошепотів він.

Вона схилилася до нього, гострим нігтем розрізала власну вену. Срібна кров засяяла, немов рідке світло, і почала стікати йому до вуст.

— Пий, любчику… пий. Тепер ти мій.
Її голос звучав, як заспокійливий шепіт, як щось рідне й небезпечне водночас.

Та раптом тіло Кайрена стиснуло від дикого болю. Немов тисяча крижаних голок прорізала його вени, він зігнувся, корчачись на землі.

— Що ти наробила?! — голос Альзі гримнув, як грім.

Вельзіра різко озирнулася. Перед нею стояла Альзі, а трішки позаду — Ельвіз.

— Швидко ви… — протягнула Вельзіра із захватом. — Але пізно. Тепер він мій цуцик.
Вона хижо посміхнулася.
— Але я готова обміняти його на демона. — Її погляд ковзнув на Ельвіза, і вона спокусливо прикусила губу. — Закладаюся, ти того вартий.

— Він мені потрібен! — зашипіла Альзі.

— Знаю, знаю… — з удаваною нудьгою перервала її Вельзіра. — Але скажи… ти справді думаєш, що він ще живий? Чи він уже був не смертним?
Вона підійшла майже впритул до сестри, в її білих очах закружляв туман.

Альзі поглянула на Кайрена, який корчився від болю, поки його вени палало сріблом.

— Він уже був драконом.

Сподіваюся, мені вдалося втримати планку та гідно передати  естафету Жанет Девлін
А від мене — маленький подарунок: візуал із чарівною Вельзірою.