Спільна історія. Частина третя. 

В рамках нашого марафону шаленства (офіційна назва — "світло що боїться тіні) — сьогодні виходить третя частина!

 Якщо ви тут уперше — раджу зазирнути в попередні дві.

1 частина - Ульяна 

2 частина - Іва Дюваль

Але не хвилюйтесь — жодних спойлерів тут не буде, лише заклик до приєднання й обережне поплескування по плечу.

Пишу, звісно, з усмішкою, любов’ю до кожного персонажа (навіть якщо його хочеться стукнути книгою), і з глибокою вдячністю всім, хто читає, коментує й допомагає будувати цей трішки божевільний, але дуже теплий світ 

Ну що, готові дізнатися, що буде далі? радіо «Безкоштовне Божевілля за 1000 гривень» продовжує свою трансляцію
Хапайтесь за місяць — і вперед.


 

— Що з ним робитимемо…
— Може, кинемо?
— Може, з’їмо?
— Ні, його шлунок — це святотатство навіть для мене.
— Добре, тоді лишимо. Нехай росте.

— Я ВЗАГАЛІ-ТО ТУТ! — вибухнув Кайрен, підводячись із трави. Хоча, чесно кажучи, звучало це десь на рівні: «пік» від старого чайника.
— Що, росте? — додав він уже тихіше, вголос ображено, всередині — з болем. — Я вам шо, картопля?

Мовчанка. Образлива, як коли тебе не беруть у команду, навіть якщо ти приніс м’яч.

Альзі з королівським презирством відвернулась і пішла до озера — чи то пак, до калюжі з амбіціями океану. Її волосся тягнулося за нею, світячись на кінчиках, ніби в когось була надто добра фантазія й залишки феєрверку. Вона обережно заплітала його у вузол, що виглядав так, ніби от-от оживе і нападе.

Ельвіз сидів навпочіпки і глянув на свої нігті так серйозно, ніби перевіряв, чи можна ними вирізати майбутнє.

Кайрен стояв. Сам.
У центрі галявини.
Навколо — неувага й ніч.

— ТАК! От і піду! Піду, і знайду когось, хто мене поважатиме! — гримнув він.
Можливо, надто гучно. Птах, що дрімав на гілці поруч, звалився від переляку.

Жодної реакції.

— От… от і побачите! — додав Кайрен, змахнувши плащем (якби він у нього був). Насправді це була брудна куртка, що застрягла в рукаві.

І він рушив.

У темряву. У ніч. У своє "ну от зараз-то я покажу", яке зазвичай закінчується подряпаними колінами й травмою самолюбства.
Та байдуже.

Це був перший крок.

Крок в історію.
Крок, що ледь не став підверненням щиколотки, бо там був корінь.
Але герой не впав. Герой втримався.
А от гідність — ні.

Пройшов метрів двадцять.
Зламав гілку. Злякався.
Перестрибнув через мураху (вона була величиною з собаку. Маленьку, але все ж таки собаку).
Потім почув шурхіт.

Ні, не просто шурхіт.
Шурхіт із особистістю.

— Не озирайся, не озирайся, не озирайся... — шепотів сам собі.

Озирнувся.

Перед ним — силует. Високий, тонкий, ніби витесаний з ночі. У масці, що нагадувала шкіру змії, розтягнуту на обличчі дитини. Очі — порожні отвори. Дихає голосно. Дуже. Наче сам кисень протестує.

— К-к-к-к... — почав Кайрен.

Спис з глухим свистом врізався в землю біля його ноги. Земля здригнулась.

— Тебе, мабуть, послали. Новачок. Імені ще не маєш. Духу — теж, — прохрипів силует. Голос — наче дерев’яною ложкою по вуху.

Кайрен зробив ковток. Повітря. Слину. Страх. Все разом.

— Я... прийшов... щоб...

— Знайти себе? — перервав маскований. — То знайди. А поки — хапай!

І раптом стрибок.
Удар.
Прямо в груди.
Кайрен летить назад, мов мішок із не найкращим зерном. Гепається. Земля глухо зітхає під ним.
Він підводиться — отримує ще один. В щоку. Такий, що видно всі зірки. Навіть ті, що не світять.

— Хотів бути мужнім? — каже той, нахиляючись. — Мужність — не в тому, щоб кричати. А в тому, щоб не втекти, коли хочеться тікати всім тілом. Від себе.

— Я НЕ ХОЧУ ТІКАТИ! — гаркнув Кайрен.
Хоча насправді дуже хотів. Ще й зі сльозами. Але не можна. НЕ МОЖНА.
І він стрибає вперед — вдаряє!
Пальцем.
В око.

Клац.
— Це маска, дебілику, — сказав незнайомець.
— Але момент був непоганий, — додав після паузи. — Я навіть на мить повірив, що ти герой.

Кайрен, уже червоний від адреналіну й сорому, хапає камінь.
Кидає в небо.
Камінь крутиться, мов запізніла думка.
Падає.

Прямо йому на голову.

— Ай...
Він схиляється.
Спотикається.
Рухом ноги випадково вибиває опору з-під супротивника.
Той, не очікуючи, втрачає рівновагу, обертається, реве, й кидає спис.

Спис свистить у повітрі й лише краєвою гранню розтинає шкіру на ключиці.

Кайрен зупиняється. Завмирає.

Серце гупає десь у вухах.
Руки тремтять.
У повітрі запах — залізний. І гарячий.

Він повільно опускає очі.
Бачить червону лінію. Вогненну.
Стиснуту.
Ідеально розташовану.
— У мене... шрам?.. — шепоче.

Його обличчя розцвітає усмішкою.
Гордою.
Підлітково-героїчною.
Він ще хоче сказати щось пафосне, на кшталт:

"Це мій знак! Я — інший!"

Але...

Світ захитався.
Очі закотились.
Він впав.

І, здається, десь у траві пролунало:
— Ну хоч без пафосу знепритомнів. Молодець.

Очі відкрились під ранкове світло.
Небо — до образи блакитне. Пташка десь цвірінькнула надто весело, як на чужий біль.
Над ним — Альзі, що вивчала його ключицю, як музейний експонат. У погляді — поєднання анатомічної цікавості та зневаги.

Біля неї — Ельвіз, що лежав на животі, роздивляючись щось у траві.

— Ну от, тепер він мужній, — каже Альзі, відхиляючись назад, ніби завершила мистецьку оцінку.
— Мужній і трошки підсмажений.

— І сексуальний, — додає Ельвіз, не відводячи погляду від мурашки. — Якщо тобі подобається тип: напівживий, напівголодний, напівусвідомлений.

— Ніякий, — підсумовує Альзі, клацаючи пальцями над його обличчям, ніби перевіряючи, чи мозок ще вдома.

Кайрен повільно кліпнув.

— Я... я переміг?

Ельвіз підвів голову, як песик:

— Тебе виключили з бою через втрату координації, — весело повідомив. — Але ти отримав шрам.
— А значить, вітаємо, Снівелю.
— Тепер ти — Снівель Багряноключичний.

— НЕ ТРЕБА МЕНІ ЦЬОГО ІМЕНІ! — простогнав Кайрен і сів… надто різко.
Біль прошив плече — і його обличчя одразу скривилось.

— Не загоївся ще, дурнику, — кинула Альзі. — Шрами взагалі-то не декоративні. Вони — наслідки. Їх не носять, вони носять тебе.

— Глибоко, — сказав Ельвіз. — Запиши собі в цитатник для майбутніх поразок.

Кайрен зиркнув на плече. Крові не було, але сам поріз все ще пульсував. Краї припухли. Шкіра біля нього гарячкувата.

— А якщо зараження?

— То відростеш другу руку, — відповіла Альзі, аж занадто спокійно.

— А якщо я не зможу більше…? Ну, махати мечем там…

— Ти й не міг, — сказали вони в унісон.

— …то це... це героїчний біль, — додав він сам до себе, щоб хоч щось сказати горде.

— Це твій мозок ще не до кінця працює, — лагідно сказала Альзі. — Але нічого. Це в нього постійно так.

— До речі, — втрутився Ельвіз, підіймаючись. — Ми вирішили.
— Що? — насторожився Кайрен.
— Що ти — наш.
— Що я що?

— Наш. Тимчасово. Ну як… домашній гоблін. Ми тебе не з’їли — значить, ти в нашій зграї.
— У нашій сазі.
— У нашій трагедії, — підсумувала Альзі.
— Але ти спиш далі від мене, — кинула вона.

— І не торкайся моїх речей.
— У мене нема речей.
— Тоді не торкайся моїх думок. Я бачила, як ти дивився на мене під час непритомності.

— Я був у безсвідомості!

— Не виправдовуйся, Снівелю. Ми все пам’ятаємо.

Частина завершена — історія триває.
Не впевнена, що в мене вийшло ідеально, але щось таки вийшло.
Щось — моє. І, сподіваюся, вам теж зачепило.

Дякую, що дочитали до кінця мою частину цього марафону. Із задоволенням передаю естафету далі — Кайлі Броді-Тернер, тобі слово!
Хочу побачити, як ця історія вигне черговий сюжетний кульбіт 

А всім — приємного читання!
Особливий привіт — Elaren Vash, Жанет Девлін, Ася Рей, Христина Холод. З нетерпіням чекатиму й на ваші частини))