Початок марафону спільної історії на Букнеті!

Друзі, настав час творити разом! 

 

• Жанр: фентезі (але з сюрпризами ?)

 

Книга "Світло, що боїться тіні"

Розділ 1 . Вигнаний до коріння. 
 

Світ ще не прокинувся повністю. Після нічної грози ліс стояв у змоклій тиші, мов глибоко поранений звір, що все ще дихає, але не хоче ворушитися. Висока трава хлюпала під босими ногами юнака. Він йшов без мети, без дороги — лише вперед, лише геть від дому, якого вже не мав.

 

Його звали Кайрен. Йому було сімнадцять, і в грудях його серце билося, як у втікача — не від воїнів, не від диких звірів, а від того, хто мав би його захищати: батька.

 

— «Якщо ти не чоловік — то не син мені!» — ці слова гриміли в голові, навіть тепер, коли від хати пройдено вже кілька миль.

 

Старий Ердан, батько Кайрена, був знаним теслею в селищі Рондар. Міцний, з густою сивою бородою і руками, що зламали більше гілок, ніж вітри цього лісу. Він чекав, що син продовжить ремесло, а той… малював у зошитах карти з химерними островами, мріяв про драконів і слухав байки мандрівників.

 

Кайрен не вмів різати колоду, як належить, і не міг убити зайця. Та в його снах були міста під хмарами і срібні мости між світами. І це стало його провиною.

 

***

 

Коли сонце пробилось крізь уламки хмар, ліс обгорнув юнака вологою пеленою — пахло мохом, гниллю і терпкою свіжістю після дощу. У повітрі ще тремтіли крихти грози, мов сама природа не могла вирішити, чи варто й далі плакати.

 

Кайрен ішов між деревами, що здіймались, як мовчазні велетні. Плечі його боліли від важкої торби, в яку встиг накинути абищо — шматок хліба, ніж теслі, ковдру і два уламки вугілля, якими він колись малював свої мапи. Це все, що мав у світі.

 

Першим, що його вразило, була тишa.

 

У селищі Рондар шум ніколи не згасав: цвяхи забивали в дошки, коні ржали на подвір’ї, баби лаяли дітей. А тут — ні звуку. Навіть птахи мовчали. Лише хрускіт його власних кроків на мокрому гіллі порушував цю тишу.

 

Кайрен зупинився біля поваленого дерева. Мох укрив його, мов саван. Він зняв торбу, опустився навпочіпки й просто сидів, прислухаючись до себе. Вперше в житті — сам. Без нагляду. Без очікувань.

 

Та свобода мала смак страху.

 

Під вечір живіт засмоктав пусткою. Хліб він з’їв ще зранку, а більше нічого не мав.

У лісі все здавалося або отруйним, або ворожим.

 

Йому трапились червоні ягоди — гарні, блискучі. Він потягнувся до них, та в останню мить згадав слова старої травниці з Рондару: «Те, що блищить у лісі — частіше смерть, ніж порятунок.»

 

Він відступив і натомість обібрав кілька жмень диких горіхів, що валялися під деревом. Розкусити їх було важко, але м’якушка всередині втамувала голод. Тимчасово.

 

Першу ночівлю він влаштував під густою сосною. З сухого листя, кори і гілля зібрав подобу гнізда. Розпалити вогонь він не зміг — руки тремтіли, мокре гілля не бралося полум’ям. Зрештою, він загорнувся в ковдру, тулився до кореня і мовчки дивився, як ніч забирає колір зі світу.

 

Ліс шумів. Вперше — не мовчав. Шелест, тріск, далекий крик сови. Щось пробігло в темряві, десь луснула гілка. В кожному шоросі чулося полювання. Хижаки — чи духи?

 

Кайрен тремтів, не від холоду, а від незнання.

 

Та перед сном, коли повіки стали важкими, він прошепотів:

 

— Я не повернусь.

 

І вперше повірив у ці слова.

 

***

 

Ранок прийшов сірим і холодним, ніби ніч усе ще не хотіла відпускати землю. Вологість просочувалась навіть крізь ковдру, шкіра липла до тканини. Кайрен прокинувся змученим, зі щелепами, стиснутими від холоду, і болем у всьому тілі.

 

Його перша думка: вижив.

 

Друга — а що далі?

 

Він підвівся, ковзнув очима по деревам, і на мить відчув, що вони дивляться у відповідь. Гілки здавалося, нависали ближче, ніж учора. Як пальці, що тягнуться до чогось нового серед звичного.

 

Проте юнак відігнав такі навʼязливі думки, адже це могло бути лише відголоском втоми. 

 

Він ішов на схід — там, де сонце, бодай примарне, розсікало туман. Струмок, що тік обабіч, був його орієнтиром.

Біля води — менше темряви. А ще — більше життя.

 

Пройшовши милі півтори, він помітив дещо дивне.

 

Спочатку — просто купу каміння, обвиту плющем. Та коли підійшов ближче, то зрозумів: це не випадкове нагромадження, а стара кладка — підмурівок, схожий на залишки древньої споруди.

 

Мох і час майже знищили її обриси, але збереглося головне: камінь із вирізьбленими знаками. Його форма була неправильною, кути — дивно заокруглені, і весь він випромінював щось… глухе, як відлуння сну.

 

На поверхні виднілись руни — не ті, що вчив Кайрен у селищній школі. Вони звивались, мов коріння. Живі.

 

Тільки-но він доторкнувся до каменя — стало тихо. Глухо-тихо. Навіть вітер припинив колихати листя.

 

Кайрен стояв, мов укорінений, пальці ще торкались вогкого каменя.

Навколо панувала нереальна тиша. Ні птаха, ні шепоту вітру. Ліс затамував подих — чи то через нього, чи через щось давніше, що дрімало під цією землею.

 

Юнак відступив на кілька кроків, ковтнув повітря, мов вперше.

Серце билося гучно. Не паніка, ще ні. Але тривога, як холодна рука, повільно стискала груди.

 

— Це просто руїни… просто камінь… — прошепотів він, намагаючись переконати себе.

 

Та навіть його голос звучав тут не як раніше — глухо, ніби проковтнутий стінами з повітря.

 

Він ще раз глянув на руни. Вони більше не світилися, не змінювались — лише мовчки споглядали.

 

***

 

«Тобі немає куди йти».

 

Ця думка, несподівано ясна, обірвала потік страху. І справді — у Рондарі він більше не мав дому. У селищі, де кожен знав, ким має бути кожен інший, для хлопця з головою, повною мап і мрій, не лишилось місця.

 

Він опустився на землю. Втома гойднула його, мов хвиля човен. Хочеться лежати. Просто лежати й зникнути. Але…

 

— Я ще тут, — тихо сказав сам собі.

 

Сонце торкалось верхівок дерев, коли Кайрен зібрав сили і рушив далі, трохи вбік від руїни. Йому потрібно було знайти місце для ночівлі — десь, де не відчувається подих старого каменю на потилиці.

 

Невдовзі натрапив на зручну улоговину між корінням трьох дерев, що переплелися, мов тримаючи одне одного. Земля тут була сухішою, прихована від дощу й поглядів.

Добре місце, подумав він.

Може, вперше у своєму житті я обираю сам.

 

Він заходився до праці.

 

Сухе листя, кора, кілька гілок, що не надто вогкі. Усе, що колись здавалося сміттям під ногами, тепер було його цінністю.

Підстелив шар кори. Зробив стінку з обгорілої колоди, що валялася неподалік. Наверх — обережно, шар за шаром, поклав гілля. Усе трималося на честі, на втомі і на впертій надії.

 

Поки працював, думки відступали. Руки тремтіли, але не від страху, а від зусиль. Від відчуття, що щось тут — його. Не батькове. Не селищне. Його власне.

 

Коли сутінки лягли на гілки, він знову спробував розпалити вогонь. Цього разу — повільно, терпляче. Вугілля, залишене в торбі, ще не розмокло.

Кайрен зібрав трохи сухої хвої й тоненьких трісок. Потім — кресання.

Раз. Другий. Третій.

 

На п’ятий — з’явилась іскра. На сьомий — полум’я.

 

Невелике. Тремтливе. Та справжнє.

 

І цього разу ліс не здався таким ворожим. Вогонь кидав танцюючі тіні на його хатинку з нічого. Листя шелестіло спокійніше.

 

Він сидів, загорнувшись у ковдру, і дивився на вогонь. І щось нове, не зовсім думка, не зовсім емоція, теплим дотиком торкнулось грудей.

 

***

 

Ніч була спокійнішою, ніж перша.

 

Вогонь повільно згасав, не відразу — тліючи, мов спомин, а не страх. Кайрен заснув, вкритий ковдрою до підборіддя, притулившись плечем до імпровізованої стінки. Вперше за два дні він не прокидався від кожного шелесту. Його тіло нарешті дозволило собі відпочинок.

 

Та недовго.

 

Прокинувся він різко — не від холоду, не від вологи. Від звуку, якого раніше тут не було.

 

Це не був тріск гілок, не крик сови чи виття вітру. Це було… шарудіння, як від десятків пальців, що повільно перебирають сухе листя. Воно насувалося звідкись зліва, з глибини лісу, де ще панувала суцільна темрява. Схоже на щось повзуче, але водночас ритмічне, майже обережне.

 

Кайрен завмер, не дихаючи. Сидів, схопившись за ковдру, й дивився в бік темряви, де вогонь не діставав своїм світлом. Тінь там була густа, щільна, мов згусток диму.

 

Шурх-шурх… шурх.

 

Звук став ближчим. І тут хлопець побачив дві точки — слабке світло, жовтувате, як ліхтарики, але… вони рухались. Повільно. Низько над землею.

 

Раптом у листі щось клацнуло — короткий, сухий звук, як від щелепи або старої гілки, що раптом зламалася… але не випадково. Цілеспрямовано.

 

Вогонь, наче злякавшись, здригнувся, викинув жмут іскор і згас остаточно, залишивши після себе лише жар і попіл.

 

І тоді він побачив її.

 

Продовжує історію

 

Христина Холод https://booknet.ua/xristina-xolod-u11262937?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=11262937&utm_term=11335948&utm_content=author

 

 

 

Приємного  читання  Іва Дюваль https://booknet.ua/va-dyuval-u11355050?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=11355050&utm_term=11335948&utm_content=author

 

DEKLIN https://booknet.ua/deklin-u11322340?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=11322340&utm_term=11335948&utm_content=author

Кайла Броді-Тернер https://booknet.ua/kaila-brod-terner-u11285560?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=11285560&utm_term=11335948&utm_content=author

Elaren Vash https://booknet.ua/elaren-vash-u11313286?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=11313286&utm_term=11335948&utm_content=author

 

Жанет Девлін https://booknet.ua/zhanet-devln-u7303006?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=7303006&utm_term=11335948&utm_content=author

 

Ася Рей https://booknet.ua/asya-rei-u11351466?utm_source=site&utm_medium=repost&utm_campaign=11351466&utm_term=11335948&utm_content=author