Хисткий край рівноваги

Що вона робить? Навіщо прийшла? Хіба не знає, що тут — небезпека? Тут я.

Вона зупинилася біля ліжка. Тиша згустилась, аж вуха заклало. Тонка смужка світла, що просочувалась крізь віконну шибку, ковзала по моїх грудях, наче хтось навмисне малював світлом. Обличчя моє залишалося в темряві. Його немов ховав сам простір — зажував тінню.

А пульс… Зрадник. Він спершу просто прискорився. Потім почав шалено гамселити в скроні, ніби намагаючись вийти назовні, вирватися. М’язи в паху стиснулись, як нервова рука на руків’ї ножа. І я лежав, весь у напрузі — як щось хиже, що не розуміє: кидатися, втікати, чи просто тихо задихнутися від власних думок.

Я почувався, як картоплина в мішку з порохом. І що найдивніше — це подобалося.

На ній була нічна сорочка — проста, до колін, з трохи зім’ятими краями, як після сну, що не давав спокою. Не спокуслива, не мереживна — не з тих, що носять перед звабленням. Ця — мов обманка, мов халат святості, за яким ховалась щось інше, зовсім не дитяче.

Вона несміливо торкнулась моєї шкіри — подушечками пальців, наче хотіла впевнитися, що я справжній. Я вже малював у голові, як жбурну її геть, відмахнусь, мов від нав’язливого марення… Але замість того завмер. Проклята цікавість. Чекав. Що далі?

Фрагмент з книги "Вовкун"

Для поціновувачів крихкої свідомості, відвертих бажань та егоїзму,

прикритим наміром справедливої помсти