Не хочеться, але треба пакувати валізи!

Вітаю!

Роман "Після ночі кохання..." — оновлено!

Уривок.

Опинившись у кабінеті, Артем зачиняє двері і пильно зиркає на мене:

— Дитино, не тримай на мене зла. Я хочу вберегти тебе і малу від Кравченка. — Він бере мої руки у свої й щиро додає: — Якщо ви будете у Каріма, я буду спокійний. Він хороший, тямущий, а головне — здатний захистити вас.

Я стискаю щелепи, тамуючи емоції, біль та недовіру. Мить мовчу, а тоді випалюю:

— Дідусю, ти знаєш усе, що я думаю.

— Знаю, дитино. Але, може, вже пора переступити через ті барикади образи, недовіри та упередження? — з надією дивиться в мої очі він.

— Дідусю, це б сталося само собою, якби знайшовся той, хто б розібрав ці барикади, а не робив усе для того, аби вони ставали більшими, — з образою кидаю.

— Дівчинко моя, не перегинай. Досить, — набравши повні легені повітря, додає. — Просто інколи людям потрібно давати шанс...

— Цей шанс потрібно заслужити, дідусю, — невдоволено кидаю.

— Тобі видніше, — неоднозначно кидає Артем, та просить: — А сьогодні благаю — розслабся та гарно відсвяткуй. У вас з малою свято.

— Дякую! — зірвано шепочу й обіймаю дідуся.

А він, відпустивши мене, заклопотано дивиться на мене:

— Не забувай, дзвони. Ти знаєш, я завжди готовий вислухати тебе...

Покірно киваю головою й цікавлюся:

— А ви коли з бабусею їдете?

— Через дві години. Наші валізи вже спаковані. Ми мали летіти завтра, але у зв’язку із ситуацією — наш рейс сьогодні.

Прощаюся та, ледь не зі сльозами, покидаю рідний дім. Мені хочеться просто розревітися, але я не маю права на це. Не хочу, аби мої сльози бачили діти, та ще більше не хочу, аби мене шкодував Новак.

Книга тут...

Тихої ночі!