Є одне дивне відчуття — невпевненість, замаскована під здоровий глузд.

«Кому це потрібно?»
«Хто я така?»
«Інші пишуть краще, розумніше, глибше».
«Та й навіщо взагалі — моя історія, мій герой, мій текст?..»

Але ці історії вже давно живуть у голові.
Коли багато читаєш, рано чи пізно ставиш собі питання:
«А що, якби все сталося інакше?»
«А що трапилось із тим героєм — за межами сюжету?»

І тоді приходять образи.
Деякі лишаються.
Деякі майже вимагають — розкажи про нас.

У мене є герой, який чекав роками.
Є будинок, у якому хтось шепоче за стіною.
Є родина, чиї таємниці тягнуться крізь покоління.

Це не історія про давні прокляття.
Це — про те, як знайомі нам події набувають інших рис в іншій реальності.
Про те, що, можливо, ми повторюємо одні й ті самі помилки, навіть коли змінюється світ довкола.

Я викладаю розділи. Повільно.
І чесно зізнаюся: фінал ще не написаний.
Але той факт, що перша частина вже опублікована, — для мене величезний крок.
І сильний стимул не зупинятися.

Якщо ви читаєте — дякую.
Якщо хочете — залиште коментар. Навіть кілька слів. Це допоможе мені зрозуміти, що я не сама в цій розмові.

У будь-якому разі, я вже подолала свого головного ворога — себе.
І я більше не мовчу.

Можливо, хтось із вас зараз стоїть у тій самій точці.
Нехай це буде сигнал:
так, починати страшно — але це можливо.