Нові розділи вже на сайті)

– І ти, і твоя вчасність… просто геніальні. – бурчу я, витираючи рукою обличчя.

– Ви двоє цілуєтесь на моїй кухні з ранку, як підлітки, а я – винен? Та я герой, що так голосно зайшов! – Давид, нарешті, дозволяє собі посміхнутись.

– Іди, поки ти, ще герой. – гаркнув я напівжартома.

Анна ледь стримує сміх, але в її погляді стільки тепла, що я миттєво забуваю про все інше. Тільки б ніхто не заважав більше. Хоч кілька годин. Хоч кілька хвилин – тільки для нас.

Але, звісно, цього не станеться. Бо в кімнаті вже завис незграбний дух... Давида. Він зиркає на плиту, ніби тільки зараз усвідомив, де стоїть.

– Що ти будеш готувати? – питає серйозно, як дитина, яка прийшла на урок кулінарії, а не до брата, який тільки нещодавно виліз з того світу.

Я дивлюсь на нього, моргаю повільно.

Господи. Ти це серйозно?

– Нічого. – кажу, уникаючи подальших пояснень, і в той самий момент чую, як Анна, не змовляючись, каже:

– Сирники.

Я кидаю на неї косий погляд, а вона вже щиро посміхається, схрестивши руки на грудях, наче виклик мені кинула.

– О, клас! Сирники я давно не їв! – вигукує Давид, і, не чекаючи запрошення, вмощується за стіл. – Їх, ще довго чекати?

Я видихаю. Голосно. Театрально. І дивлюсь на нього з тією ніжністю, з якою дивились би на комара, що сів на сковорідку.

– Вічність. – відповідаю й демонстративно повільно йду до холодильника за яйцями, сиром і рештою.