Мої вітання, любі!

Запрошую на роман з родзинкою. 

Вона — виросла без батьків, з бабусею. Яка дуже любить її. Відчуваючи, що похід у вічність неминучий, бабуся дає своє благословення на шлюб Єлизавети з чоловіком, який на її думку гідний онуки...

Різниця у віці; протистояння; словесні перепалки!

Уривок.

— Арсене, що ти тут робиш?

Кличе мене суворий дівочий голос. Я вимикаю плиту, і оглядаюся на Єлизавету, що невдоволено дивиться на мене, стоячи посеред кухні.

На дівчині одягнений чорний спортивний костюм, ще й капюшон на голові. Навіть отака нахмурена, вона доволі приваблива, і дуже подобається мені. Я кілька секунд дивлюся на неї. А вона ж навіть не дивиться у мій бік. Обіймає себе руками, і терпляче чекає відповіді.

— Ти каву будеш? — питаю, проігнорувавши її запитання.

Єлизавета вперто мовчить. Вирішую, що мовчання, це знак згоди, і готую ще одну кавову суміш. Яку одразу заливаю кип’ятком. Потрібно увімкнути нарешті кавову машину, але все руки не доходять.

 Приготувавши каву йду до дівчини, яка стоїть на тому ж місці. В її аквамаринових очах повно гніву.

— Ти не відповів! — суворо нагадує Єлизавета надувши щоки, і таки зиркає з-під лоба на мене.

— Королево, я тут живу вже тиждень. І їхати звідси нікуди не збираюся. Я тобі говорив це з самого початку. — сухо нагадую красуні, яка ще з десяток днів тому, ставилася до мене геть по іншому. Була прихильною та доброзичливою, але все змінилося в один момент.

Дівчина нервово ковтає, її очі темніють, а в голосі звучить неприхована неприязнь.

— Орлов, не плекай жодних надій. Благословення бабусі на наш шлюб, для мене нічого не означає. Я не вийду за тебе заміж. Тож можеш збирати свої речі, та покинути мій дім.

Я хмикаю й відверто дивлюся на малу. Її висловлювання мене зачіпають, та я розумію, вона на нервах. Сьогодні рівно дев’ять днів, як не стало її бабусі. Яка виховувала дівчину з шестимісячного віку. Єлизаветі важко прийняти втрату найріднішої людини, от вона й лютує.

— Єлизавето, заспокойся! Я нікуди звідси не поїду. — повторюю та нагадую. — Ти сама все чула. Катерина Андріївна, благословила нас, тож опиратися тепер марно. Тим більше, що благословення це, було зроблене на смертному ложі.

Дівчина знову нервово ковтає, і великими очима дивиться на мене. Бачу, як на її обличчі бігають емоції, але не даю їй сказати нічого, поспіхом нагадавши іще одну важливу деталь.

— Ти ж пообіцяла бабусі, що будеш мені дружиною.

— Я гадала вона житиме! — фиркає дівчина, а в очах з’являються сльози. — А вона...

Знижка тут...

Приємного читання!