Всім привіт.

Коротенька історія Каріни "Відлуння", що входить до книги "Між світами" — завершена.

Хто ще не читав — ласкаво прошу. Історія буде залишатися безкоштовною.

Дивлюся на натовп танцівників і розумію, що хочу трохи побути наодинці. Вирішую, що прогулятися лісом — чудова ідея. Хапаю пляшку мінералки і йду стежкою, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні.

Від річки віє прохолодою й на шкірі виступають сироти, а дрібні волосинки на руках стають дибки. Легенький вітерець заспокоює розпашілу шкіру й полегшує збите дихання.

Як добре.

Знаходжу повалене дерево й всідаюся на нього, мов на стілець. Спиною спираюся на стовбур іншого. Ноги гудуть від танців, але в голові легкість.

Дивлюся на зоряне небо, яке видно крізь гілки.

— Як же гарно, — шепочу.

В місті таких зірок не має.

Заплющую очі, вдихаю запах лісу та річки. Цей аромат не описати словами: свіжість, вологість і щось таке, що притаманне лише запаху річок.

Вирішую, що вже час повертатися до дівчат, можливо там вже спускали віночки на воду, або вже стрибають через багаття. Підводжуся з колоди, обтріпую спідницю й роблю кілька кроків.

Чую тріск гілки й різко розвертаюся. Скрикую.

— Ви мене налякали, — кажу схвильовано. Серце гупає об ребра, а подих перехоплює.

Позаду мене стоїть чоловік, його погано видно в сутінках. Помічаю лише те, що він дивно одягнутий і вище мене майже на голову, хоча я далеко не низенька — метр сімдесят пʼять.

Він дивиться на мене, а потім стрімко наближається й хапає мене за плечі. Я кричу й впускаю телефон. Але перед тим встигаю побачити його сині очі.

Темрява.

— Кара, — хрипить він. — Ти кара, потрібна кара.