Виношую цю ідею уже більше ніж два місяці. І от до вашої уваги уривок із книги, яку я поки навіть не наважуюся опублікувати, бо цей жанр( тобто фантастика) не зовсім мій.

Всім авторам, в також читачам буду вдячна за чесний коментар.

Якщо цей уривок, дійсно заслуговує на життя я буду продовжувати писати і опублікую книгу.

Мені 33 роки, я - звичайна дівчина без впливових батьків чи заможного чоловіка. Але зараз у мене є щось набагато цінніше: свій успішний бізнес - невелика кав’ярня в самому серці міста.  

  Все почалося із вдалого збігу обставин. Після закінчення університету я планувала стати дизайнером, але доля підкинула несподіваний шанс. Біля мого будинку довгий час пустував старий батіскаф, і коли сусідка запропонувала його орендувати, я відчула - це знак.  

  За п’ять років навчання я завжди працювала і змогла накопичити непогану суму. Тому, не роздумуючи довго, за тиждень уже шукала постачальників, обладнання та розробляла концепцію.  

  На старті було страшно: я нічого не знала про кавоваріння, але почала з основ - курсів бариста, вивчення ринку, тестування рецептів. Моя кав’ярня мала стати затишним куточком, де кожен відчуває себе як вдома.  

  На початку було все, але не так, як я очікувала.  

   Бюрократія та несподівані витрати:

Оренда батіскафа виявилася лише верхівкою айсбергу. Довелося переоформлювати його під заклад харчування, що означало купу дозволів, перевірок і нервів. Раптово з’ясувалося, що старий електролічильник не тягне кавомашину - і це ще +20% до бюджету.  

  Знайомі крутили пальцем біля скроні:

  -"Кав’ярня? У нашому місті? Та тут же всі п’ють тільки розчинну!"

  Навіть постачальники спочатку дивилися зверхньо.

  Відкрилася взимку. Перші два тижні - майже пусто. Виявилося, люди просто не помічали вивіску. Довелося екстрено міняти дизайн фасаду і влаштувати акцію "бери одну каву іншу отримай у подарунок " - тоді й пішов потік.  

  Перші місяці були виснажливими: доводилося працювати по 13 годин, але коли побачила перших постійних гостей, зрозуміла - воно того варте.  

  За рік бізнес вийшов на стабільний прибуток. Тепер я мрію про франшизу або другу локацію. А головне - це доказ того, що навіть без зв’язків чи мільйонів можна досягти успіху, якщо діяти сміливо. 

  За ці роки деякі клієнти стали ближчими за друзів. Знаю їхні звички, родинні історії і навіть те, про що вони не розповідають іншим. 

  Щодня о 7:30 приходить на флет-вайт, Дідусь Олег. Його онук тепер мій баріста.

  Катя-юристка - відзначала в нас кожен виграний суд шампанським, а після програшу пила м'ятний раф у темному кутку.

  Дві жінки, які 5 років приходили разом у п’ятницю. Замовляли одне капучино на двох і сиділи годину, тримаючись за руки. Лише через роки я дізналася, що вони —- сестри, які в юності потрапили до дитбудинку і знайшли одна одну тільки в 40 років.  

  Секрети, які мені довіряли:

  - Я не п’ю лате - сказав мені чоловік, який 3 роки замовляв його щодня. Виявилося, його померла дружина обожнювала цей напій. 

  - Одна дівчина завжди просила додати в фільтр-каву цукор перед заварюванням. Пізніше зізналася, що так робив її батько, який зник, коли їй було 12.  

  - Хлопець, що готувався до іспитів, залишав мені конверти з грошима "на каву для наступного студента, якому важко".

  Чому я ніколи не продам цю кав’ярню?

  Тому що вона вже не просто бізнес. Це - архів життів, які переплелися з моїм. І якщо колись хтось захоче купити її за мільйон, я скажу:

  - Вибачте, але тут уже все зайнято. Навіть столики - вони тепер іменні.

    Я б і надалі жила цим спокійним, насиченим життям - будильник о 5:30, перша кава зі своїми гостями, вечірній сміх біля барної стійки... Але доля вирішила інакше.  

  Все змінилося в одну мить. Один не той поворот, одне різке зіткнення - і світ погас.  

  Я прокинулася у місці, яке немов було створене для мене. Занадто ідеальному, щоб бути реальним. Простора кімната у пастельних тонах, велике ліжко з матрасом середньої жорсткості(як я люблю), крихітні подушки, набиті пухом - ніжним, м’яким, немов хмари. Повітря пахне морською свіжістю з легкими нотами лаванди, а за вікном чути шум прибою.

  На термометрі - ідеальні 22°C, але я все одно вкрита легким одялом. 

  І найдивніше - відчуття, що хтось знав. Знав, що я люблю саме такі квіти на тумбі. Саме цей відтінок зеленого. Саме цю музику, що грає десь у фоні...  

  Я підвелася з ліжка, стикаючись із дивом - підлога автоматично нагрілася під моїми босими ногами. "Ну що за магія? Чи я втрапила до тестового показу розумного будинку для мільйонерів?"

  Із кімнати ведуть троє дверей.

  - Хм, і куди мені? - буркнула я. - Що, таблички не вмієте клеїти? - запитала в голос.

  Як у відповідь, на двох дверях миттєво з’явилися написи: 

  "Душ" і "Гардероб".  

  - Що за чортівня… Принаймні, не "Вихід у вакуум",- регочу сама до себе.  

  Треті двері мовчали. Я відкрила їх - за ними чекав коридор із сходами вниз.  

  - Ну й що, що я в тонкій сорочці, через яку видно все, крім моєї самоповаги? Хай усі радіють!

  Я пройшла вниз, озирнулася - будинок був порожній. Але не просто порожній - він був ідеально чистим, ніби його щойно прибрали для зйомок "Архітектурного Дайджесту".

  Заходжу на кухню. Вона дуже велика і не просто велика, а ВЕЛИЧЕЗНА. Така, що в ній можна було б грати в хованки, а потім заблукати й померти з голоду, перш ніж знайдеш холодильник.  

  - Тут хтось є?! - скрикнула я, відчуваючи себе героїнею дешевого хорору.  

  Тиша.  

  "Чудово. Мене викрали, поселили в будинку мрії, але забули залишити інструкцію. Може, це соціальний експеримент? Чи я потрапила в роман, де зараз має з’явитися загадковий мільярдер?"

  Піднялася нагору, можливо є ще одні двері, але більше нічого. Тільки моя кімната.  

  - Твою ж… - видихнула я.  

  А потім почула.  

  Тихі кроки.

   Ззаду.  

  Я повернулася - і побачила - його.

  Високий. Занадто гарний для реального життя. І з тією найчарівнішою усмішкою, яку я коли-небудь бачила.  

  - Вітаю в "Будинку, який тебе вибрав" - сказав він, ніби це було чимось на кшталт "Вітаю в Макдональдс" - Я твій провідник у цьому світі...  

  - Що? В якому світі? Що ти мелеш? - перебила я, відчуваючи, як у грудях закипає лють. А потім помітила його погляд - він буквально пожирав мене очима, від маківки до босих ніг.  

  - Чого витріщився? Відвернися!  

  Він одразу ж підкорився.

  - "Овввааа. - Чоловіки, яких я знаю, ніколи б так не зробили. Зараз би почалися фразочки:

  - Що Там не бачив? Там немає нічого особливого. Я взагалі тобі в очі дивився, вони у тебе дуже великі.

  А цей просто мовчки відвернувся. Дивно. Дуже дивно.

  - Добре, як тебе звати? - спитала я, вирішивши, що якщо він тут єдиний, з ким можна поговорити, то хоч би знати, як до нього звертатися.  

  - Ви можете називати мене будь-яким іменем, яке вам до вподоби, - відповів він, навіть не повертаючи голови.  

  - А щоб тобі… Гаразд… Я зараз одягнуся, а ти чекай мене на кухні.  

  Він мовчки пішов, навіть не сперечаючись. Але я не могла не помітити, як ідеально сидять на ньому ті штани… мимоволі дивлюся йому в слід, у нього такий спокусливий задок...