У цій маленькій кімнатці більшість предметів були незрозумілі Марті. Серед чорних дротів, мікрофонів і колонок вона побачила те, що точно знала, про що мріяла в дитинстві (або з дитинства?) - великий синтезатор: білі клавіші, срібна панель, деревʼяний корпус.

Перед очима відразу картинка: їй вісім, вона в квартирі батька. В кутку біля вікна стоїть велике чорне піаніно – білі клавіші. Його хочуть викинути, бо ніхто вже не грає. Хтось з дорослих каже: «Може, Марті віддамо?». Її серце завмирає радісно і млосно: так, так, віддайте мені! Хтось заперечує. «Куди ставити, нащо воно їй треба?» А дівча вже в мріях торкається клавіш, з-під яких вилітає мелодія. Це піаніно ніколи не стало її. Вона так і не торкнулася його клавіш.

Поки ніхто не бачив, перед уроками музики в школі, Марта підкрадалася до інструменту, що пахнув так магічно і так бажано, –  і маленькими пальчиками натискала клавіші. Вони звучали тихенько, підігрували їй – щоб ніхто не почув і не насварив. Шкода, що уроки музики в школі закінчилися. Шкода, що її найближчі люди казали їй замовкнути і що «ведмідь на вухо наступив», щойно вона знаходила у собі сміливість заспівати щось не в ванній кімнаті під шум води і не на самоті, а в присутності інших.

Серце защемило від спогадів. Ідеальна інтелігентна родина, в котрій, щоправда, батьки були розлучені, але мама вийшла заміж за іншого дуже скоро, батько одружився ще швидше. Всі займалися власними, новими життями. Марта не могла поскаржитися, що про неї погано дбали, в дитинстві вона мала все, що їй було потрібно і хотілося. Але інколи в голові раптово виникали короткі картинки, варто було побачити якийсь тригер – от як це піаніно: білі клавіші, чорні спогади. І тоді Марта розуміла, що дійсно з дитинства за людиною тягнеться безліч упереджень, комплексів, страхів, що несвідомо вселяють в нас найближчі. Але тепер дитина тут не ти.


____________
ДЯКУЮ ЛЮДЯМ І МІСЦЯМ, які надихають!
Якщо ви раптом думаєте, що ви – звичайнісінький або що ваше життя нудне й монотонне, подумайте теж, що саме зараз хтось може писати про нього в книзі.

Книга пишеться, я радію. В ній багато вигаданого, але не уявляєте, скільки Життя.
Цей шматочок ще не вичитаний (точніше, як завжди, вичитаний сто разів, а на сто перший обов'язково знайдуться помилки) – але мені чомусь захотілося ним поділитися.