Уривок з новоі історіі “Коханий ворог”

На краю скелі стоїть фігура чоловіка. Руки — в сторони. Наче готовий злетіти.

— Е-е… — хриплю. Шум води поглинає голос. — Перепрошую?!

Він підносить обличчя до місяця. Потім повільно повертається. Його тінь здається велетенською. М’язи проступають крізь темну футболку.

— Ви… в порядку? — питаю, не наважуючись наблизитись.

— А ти?

Його голос глибокий, оксамитовий, зі сталевою ноткою. Я червонію.

— Я — так. А от ви… — показую на край. — Це не варто того. Життя налагодиться. Обіцяю.

— Ти справді в це віриш?

— Так. Звісно, — брешу.

— Тоді дай мені щось.

— Що?

— Що ти мені даси, щоб я не стрибнув?