Рецензія на "Поезію Живої Хроніки"

(автор — Romul Sheridan)

Це не просто збірка поезії — це любовна переписка, яку хтось випадково залишив відкрити на підвіконні. А ти такий: "Ну, я тільки гляну…" — і через три сторінки вже зітхаєш, прокручуєш свої повідомлення трирічної давнини й ставиш каву, бо читати це без кави — як читати зізнання в коханні без пледика.

"Поезія Живої Хроніки" — не про любов "у вакуумі". Вона — як той момент, коли ти сидиш вночі, світло вже вимкнене, телефон падає тобі на обличчя, а в голові — рядки, що не відпускають. Не "глибокі" у звичному академічному сенсі, а чесні. Ті, які щемлять саме там, де ти думав, уже загоїлось.

Тут є і легка електрична меланхолія, і тепла розгубленість, і той самий момент, коли тебе питають "чому мовчиш", а ти не знаєш, як сказати, що мовчання — це теж мова. Місцями — трішечки сльозогінно, місцями — хочеться обійняти когось (можна навіть книжку).

Автор не грається в метафізику, він просто каже прямо — от серце, от рядки, от ти. Хочеш — читай. Хочеш — відчуй. Хочеш — перевір, чи не виросло в тебе щось тепле після останнього розбитого.

А ще — ця збірка дуже кінематографічна. Її хочеться екранізувати у вигляді листа, який хтось відкриває в далекому майбутньому й думає: "Ага, от що значить — писати з душею".

Резюме:
✔ Зворушливо, але не нудно
✔ Простими словами про складні речі
✔ Ідеально під нічну музику, чай і несподівані спогади
✔ Може викликати бажання написати комусь "а пам’ятаєш…?"

Висновок: читати — обов’язково. Закохуватись — по бажанню. Але шанс є.