Ловіть новий спойлер!✨

Вона вислизнула з його рук, мов міраж — теплий, реальний, і водночас недосяжний. Ніби щойно ще була поруч, дихала з ним в унісон, а тепер — лише порожнеча в долоні.

— Мені треба йти, — прошепотіла Мія, і її очі, блискучі, майже світлі в напівтемряві, не дозволяли йому дихати спокійно.

Адам все ще тримав її за руку — обережно, з тією тремтливою ніжністю, яку мають лише ті, хто вже втрачав. Його пальці стискали її не для сили, а щоб хоч ще мить відчувати тепло.

— Може, ще хоча б хвилинку? — лукаво, майже жартома прошепотів він, роблячи крок ближче. Його голос був тихий, оксамитовий, і в ньому ховалася беззахисна надія.

Мія поглянула на двері, ніби там хтось стояв. У її обличчі промайнула тінь тривоги.

— Ні. Вони щось запідозрять… — мовила вона стиха, і в цій фразі відчувався не страх перед викриттям, а скоріше — сором, що це взагалі можливо.

— Ну і що? — не здавався він. — Ми ж нічого не робимо. Нічого протизаконного.

Голос зірвався на шепіт. Його погляд — напружений, майже благальний — хапався за неї, як за останній шанс.
У цю мить він був не зухвалим залицяльником, не тим, хто знає, як зачарувати. Він був просто — закоханим.

Із першого погляду