Дивні відчуття

У 2016 році я написала свою першу повноцінну книгу, от прям не вірш, не розповідь, не недописану історію, а саме книгу, фанфік на 5 ночей з Фредді. Вона була написаною українською а потім перекладена на російську, бо тоді, навіть якщо ти могла десь викласти щось українською, його ніхто не читав. Відверто кажучи, я просто задовбалася перекладати, особливо вірші, тому перейшла на російську і забила на це. Замість одного-двух читачів тепер було три-п'ять, але на той час це було як небо і земля.

І от зараз я знову пишу українською. Хранителі лісу - не переклад того, що я написала раніше, як і Водяний, це твір від початку на українській мові. І от що дивно, я навіть не хочу його перекладати. Тобто так, мені страшно, ще з тих часів лишилося відчуття, що от на російській мові більше прочитань і більше оцінок, але я розумію, що ну не прям дуже більше. Що найкумедніше, аудиторія там країни колишнього союзу, серед моїх тамтешніх підписників є навіть українці. Та один маленький нюанс.

Твори звідти росіяни копіюють на свої сайти. Так, вони вказують мене як авторку... Російську чомусь, і відносять це до жанру "нової російської літератури". От завжди дізнаєшся щось нове про себе там, куди б і не залізла ніколи, рискаючи інтернетом, якби літагент не сказав, що воно є. Не те щоб там хтось реагував на мої прохання їх видалити, та й писати їм вже немає бажання.  Але українські твори вони не скопіюють - якщо я ледь не збожеволіла, перекладаючи шістсот сторінок тексту, то якийсь модер на тих сайтах тим паче поїде дахом.

Так я і пишу на українській, як робила це ще у дванадцять років. Шкода, не зберіглася та божевільна епопея, пам'ятаю тільки один рядок "почорніло синє небо, почорніло, то майданівці шини палили". У ті часи мене просили перекласти російською, бо "красиво но нєпонятно" а зараз... Може, все змінилося. Люди часто кажуть що я нуджу, критикую та жаліюся на усе довкола, але у мене ще є сили спробувати знову, є надія, що цього разу воно якось краще вийде.