Мій перший блін… не зовсім рівний. Але — мій.

Це моя перша публікація, перший текст, із якого почалось моє письмове занурення. І, мабуть, як то кажуть — перший блін комом. Але не тому, що він поганий. А тому, що він справжній, як і все перше.

Ідея прийшла зовсім несподівано — я просто гортала новини в Telegram. Там було коротке повідомлення про жінку, дружину військового, яка народила дитину вже після його загибелі. І ось — фантазія запрацювала. У голові почав розгортатися сюжет. А ще — спогади, образи, голоси друзів-військових, тих, хто ще живий, і тих, кого вже нема.

Так народилась ця книга.

Так, я знаю — вона важка. Не для легкого вечірнього читання під чай. У ній багато емоцій, багато болю, багато глав, які, можливо, здаються зайвими. Але я ще в пошуку свого стилю, свого ритму, своєї інтонації. Поки що все звучить трохи кочюрбато, трохи шорстко. Але щиро.

Бо головне — це ідея, яка мене не відпускала. І я вирішила писати. Навіть якщо це поки не дуже “читабельно”. Бо це моє внутрішнє “треба”. Бо цю історію треба було прожити. І розповісти.