Вітаю, любі!

Запрошую до нового розділу роману "Наречена графа Брауна".

Уривок.

— Ти з якого театру? — ще раз перепитую, бо мені стає дурно від цілковитого нерозуміння того, що відбувається. 

— Шо? — дівчина оглядається на мене й, змірявши мене поглядом, кидає: — Пані, бачу, вам дуже зле. Тре кликати пані Маргарету... 

— Яку пані? — перебиваю я, бо мені здається, що я ще сплю. — Ти про, що? — мене бере зло, і це вже зовсім не смішно. Прикипаю до дівчини суворим поглядом і зриваюся невдоволенням: — Послухай, як там тебе... Оришко, годі цієї вистави! Хто тебе прислав? Невже Ярослав? 

— Який ше Ярослав? — здіймає одну брову догори дівчина. — Я просто роблю свою роботу. Але бачу, вам ше зле, то я піду... 

Я нервово ковтаю. У голові хаос, а в душу закрадається страх. 

— Куди підеш? — автоматично питаю. 

— До роботи. В мене її купа. 

Нервово зволожую вуста. Мені хочеться розплакатися. Серце б’ється часто, а я з благанням дивлюся на дівчину й прошу: 

— Досить мене розігрувати. Це вже не смішно. Де Віта з Яриною? 

— Хто? — знову здивовано перепитує дівчина. 

— Ну, подруги мої... — на емоціях пояснюю. 

— Пані Анно, я вас ніц не розумію, — розгублено кидає дівчина й, зітхнувши, пояснює: — Ви вчора увечери приїхали до маєтків Панів Браунів сами. Ви заледве з’їли вечеру і пішли до своїх покоїв, бо чулисі зле. А нині зрані, ви після снідані пішли на спацер, і вам знов стало зле... 

Я великими очима дивлюся на Оришку, нічого не можу второпати. І від цього мені дуже страшно. 

Куди я приїхала? Я ж у гримерці була! Що взагалі відбувається? 

— А який зараз рік? — напружено питаю. 

Хай ця дівчина вважає мене божевільною, але я повинна знати, що відбувається. 

— Тисяча шістсот сорок другий... — випалює вона. 

— Який? 

Відчуваю, як у горлі пересохло, і в голові сильно запаморочилося, та раптом стало дуже тихо...

Книга тут...

Приємного читання!