Моє дитинство пахло сторінками казок. Я обожнювала їх читати і навіть писала свої — маленькі, прості історії, де добро завжди перемагало. Потім прийшли вірші. Вони були не про риму, а про те, що кипіло всередині: емоції, переживання, думки. Деякі з них збереглися — наче шматочки мого тодішнього світу, мій особистий щоденник у рядках.

У 15–17 років я загорілася ідеєю своєї першої книги — «Вузол». Історія про 17-річну дівчину, де події мчали, як скажені. Я її закінчила і пишалася собою, поки не дала почитати подругам мами. Їхні правки все зіпсували. Перечитавши, я видалила рукопис — він перестав бути моїм. Тоді я взялася за «Дитину Диявола». Написала дві глави, але щось зупинило. Вони досі лежать десь у шухляді.

У ліцеї я зустріла дівчину, яка перевернула мій світ. Вона була начитаною, писала продовження до улюблених книг — «Код да Вінчі», «Янголи і демони», «Гаррі Поттер». Я дивилася на неї з захватом. Вона розкритикувала мої глави «Дитини Диявола», вказала на помилки, але водночас підкинула жанри, які мене зачепили, і ділилася книгами. Я їй безмежно вдячна — вона допомогла мені зростати.

Тепер я тут, пишу про те, що хвилює мене сьогодні.