Тихого вечора!

Запрошую до іще одного розділу історії Даяни та Каріма.

Уривок 

Від’їхавши на солідну відстань від траси, Даяна зупиняє авто у лісовій гущі. Пильно зиркаю на неї й питаю:

— Невже ми тут розмовлятимемо?

— Так. Тут нас ніхто не почує, — сухо фиркає Даяна й, відстебнувши ремінь безпеки, наказує: — Виходь із машини.

Вона виходить з авто, і я роблю те саме. Зачинивши дверцята, обходжу машину й зупиняюся біля дівчини, що стоїть біля переднього колеса зі схрещеними на грудях руками. Пильно дивлюся на неї й кидаю:

— Таке враження, що ми на розбірки приїхали, — не можу втримати іронії. — Лопата хоч у багажнику є?

— Навіщо? — знімає окуляри дівчина.

— Ну, якщо що, щоб сліди злочину приховати.

— Тільки біта, — фиркає вона й наказує: — Новак, досить недоречних жартів! Ми приїхали сюди просто на розмову, і я хочу, аби ти мене почув...

— Я слухаю, — примружуюся, розглядаючи красуню, яка крутить в руках окуляри.

— Каріме, ти не тільки слухай, ти ще й почуй мене, — наголошує вона.

Невдоволення у красивому голосі дівчини свідчить про те, що зараз почнуться протести гордості.

— Я постараюся, — нічого не обіцяю...

За продовженням юди

Приємного читання!