Привіт, друзі!
    Сьогодні хочу поділитися з вами невеличким, але дуже особистим фрагментом із мого тексту. Цей розділ народився не просто як сцена роману –  це емоційна точка глибокого занурення в себе, у страхи, спогади, і… темряву.

    У ньому героїня опиняється в повній пітьмі – буквально та метафорично. Темрява оживає, і те, що могло б бути жахом, виявляється несподівано ніжним, майже материнським. І тут народжується найважливіше запитання: що страшніше – ворог, якого ти боїшся, чи тепло, якого тобі завжди бракувало?

    Це уривок про самотність, про відсутність контакту з близькими, і про те, як навіть найтемніші сили можуть здатися ріднішими за реальних людей. Про потребу бути почутим. Побаченим. Обійнятим. Хоч кимось. Хоч чимось.

Запрошую вас прочитати й поринути в цю сцену разом зі мною. Вона коротка, але для мене дуже важлива. І якщо вона викличе у вас емоцію – будь-яку –  буду щиро рада почути ваші враження.

А ви боїтеся темряви?

Такою Ганну побачив мій Юен