Потойбічний ліс (збірка казок)

Серед Карпатських гір, що сивими велетнями сплять у туманах, розквітала розкішною квіткою юна Мар'яна. Була вона немов колюча троянда норовом і красою яскрава, як мак. Волосся — чорніше ночі, очі — незабудки, на щоках рожеві лілії розквітають, а губки солодкі і червоні, як вишні. І слава про неї летіла по Карпатських передгір'ях в найвіддаленіші селища. Багато хлопців приходили сватати її, та всі були їй немилі — той косий, той кривий, той старий, той молодий та дурний.

Але почув про Мар'яну Перелесник, дух вогню, мінливий, як полум'я, з якого він був народжений. Літав він у вигляді змія під небесами — самотній і щасливий від свого вільного життя. Ні перед ким не звітував і нікому не кланявся. Знав би, що станеться з ним від кохання до гордої дівчини, ніколи б заради неї піднебесся не покинув. Але не знав Перелесник, що судилося, і прилетів до будинку Мар'яни, сховався між хмарами і пильними очима вигледів дівчину, коли вона за водою йшла. Гнучка, статна, коса — нижче пояса... Змій закохався в Мар'яну і довго думав, що йому робити — хіба ж полюбить така красуня жаске чудовисько? І полетів він на Чорногору, до морової діви, повелительки невидимого світу Карпат.

Чорногора зустріла його холодними вітрами і тужливими піснями мавок, що ховалися між деревами, які росли на схилах. Лише на вершині не було ні травинки. Сиділа там серед кам'яних останців закутана в білий саван кістлява Мара.

— Допоможи людиною стати! — благав змій. — Все віддам, що скажеш, проси, чого душа забажає!

— Та що ти можеш мені дати? — гучно розреготалася Мара, і Перелеснику здалося, ніби це грім далеко прокотився. — Але я пам'ятаю твою вірність, ти завжди допомагав темним духам. І я тобі допоможу. Але у мого чаклунства є одна умова. Коли ти перетворишся на людину, дороги назад не буде. І крила ти назавжди втратиш.

— Я згоден, повелителько!

І в ту ж мить спалахнула блискавка, і Перелеснику здалося, що це дерево виросло догори дригом, корінням своїм прорізавши небо. А як згасли відблиски, так і зрозумів дух вогню, що більше він не змій. Кинувся до озерця, вдивлявся у своє відображення — смаглявий гарний парубок посміхався йому, вогненно-рудий, з бородою густою. Риси обличчя різкі, немов зі скелі вирізані, ніс — ніби дзьоб хижого птаха. Подякував він Марі та вирушив до Мар'яни та її братів — просити руки красуні.

Та тільки він дівчині не сподобався. Хто був їй потрібен? Лицар — на лобі зірки, на потилиці — місяць? Ніхто того не знав. Не знав і осміяний нею Перелесник.

Він пішов блукати світом, навіки залишившись людиною — проклятою, нікому не потрібною і ще більш самотньою, ніж у той час, коли літав над Карпатами змієм-чудовиськом.