Вона вже моя, а її капризи, це питання часу!

Вітання усім!

Запрошую до нового розділу роману "Після ночі кохання".

Уривок.

— Гадаєш, це так легко — відпустити тебе? — відверто дивлюся у великі красиві очі і додаю: — Цього не буде ніколи, — попереджаю. — Після всього, що було між нами, я не відчеплюся.

Повіки з красивими довгими віями кліпають, у них на мить з’являється страх, змішаний із гнівом, а ще цікавість та живий блиск, який вона не встигає приховати.

— Між нами нічого не може бути, Каріме, і не буде, — різко відмахується вона, але її красивий голос розгублений та невпевнений.

Хмикаю на її слова і криво посміхаюся.

— Побачимо.

Вона прослизає під моєю рукою і, відійшовши на безпечну відстань, невпевнено наказує:

— Каріме, покинь мій дім. Бо ще не вистачало, аби тебе тут Соломія побачила. Ти хоч уявляєш, що вона подумає?.. Уявляєш?

Я міг би іще сперечатися та заперечувати все, наводити аргументи, але, хоч не хочу, мушу йти. Все, що мені потрібно було зробити, я зробив.

— До зустрічі, крихітко!

Впевнено кидаю та покидаю кабінет. У вітальні прощаюся з Артемом Никифоровичем та покидаю будинок. Ідучи до машини, торкаюся щелепи, яка досі ниє після її ляпасу. Посміхаюся про себе, адже така Дюймовочка, а так зарядила, що аж зорі в очах засвітилися.

Що ж, хай бунтує. Вона вже моя, а всі її капризи — це лише питання часу...

Книга тут...

Приємного читання!