Тихого вечора, любі!

Запрошую до нових розділів роману, "Я буду кохати тебе вічно".

Уривок.

— Як ти почуваєшся, красуне? — цікавиться знахар.

— Добре, — тихо шепочу і нарешті відпускаю одяг Болеслава, та почервонівши, покидаю його обійми.

— Хвала небесам! — кидає Семеон і просить: — Якщо все добре, то ходімо. Он на лузі пасуться коні, зловимо їх і поїдемо, бо нам максимально швидко потрібно дістатися священних гір. Бо хто знає, хто піде за нами слідом. Ця гроза неспроста була.

Підозри знахаря мене лякають, хоча ще більше лякає те, що нам доведеться їхати на конях. Налякано зиркаю на чоловіка й питаю:

— А що, без коней ніяк?

— Ніяк, мала.

Відмахується він, я ж ловлю на собі пильний погляд Болеслава.

— Златославо, ти ж колись гасала верхи, мов вихор. Я наздогнати тебе не міг.

З недовірою дивлюся на чоловіка в обладунках.

— Я не могла...

Замовкаю, адже перед очима спливає спогад, де я їду верхи на коні, одягнена у білу сукню, ще й з вінком із ромашок на голові.

— Могла, — посміхаючись, запевняє Болеслав і, простягнувши руку, просить: — Ходімо. Якщо боїшся, поїдеш зі мною...

Книга тут...

Приємного читання!