Романтика під дощем

Вітаю, любі читачки і читачі!

Не знаю, як у вас, але в мене за вікном дощ не вщухає ще з ночі. За такої погоди закутатися б у плед, взяти б какао і романтичну книжку… Мм.

Якщо захочете втілити такий план, маю для вас кілька теплих і романтичних книг❤️ Обирайте уривок до вподоби і зігрівайтеся в дощові дні!

#1❤️

— Зябко. Треба твій одяг висушити.

Своїми гарними пальцями він вправно розводив вогонь, а я сиділа на дивані й прислухалась, як починають потріскувати поліна. Пічка була зовсім такою, як у мого діда, такою самою, як п’єци в старих австрійських будинках Львова (тільки у львівських спалюють газ, а в сільських — дрова). Прямокутний паралелепіпед завширшки метр і заввишки близько двох — такий вигляд вона мала. Квадратні коричневі кахлі з візерунками, якими була облицьована пічка, напрочуд личили до обстановки: диван, стіл, два стільці й тумбочка, на якій стояв телевізор, — усі меблі мали той самий темний коричневий колір. Кімната здавалася візуально меншою і затишнішою, вона наче була спроєктована навмисно для того, щоб ховатися від зливи, грітися біля вогню, пити теплий чай.

Ніл приніс чай, який смакував м’ятою та іншими травами. От терпіти не можу м’ятний чай, але навіть якби він мені дусту приніс, пила б із насолодою. Такі страшні речі робить почуття, яке щойно вилупилося з серця.

— Попий, тобі треба зігрітись. І пригощайся.

Він розвісив мій мокрий одяг на пічці й теж сів пити чай зі свіжими булочками, які напекла та сама колишня сільська медсестра.

Дощ тарабанив у шибки. Темні хмари зашторили небо, у вікна майже не проникало денне світло, а кімната поринула в напівсутінки. Світліше ставало, коли небом пролітала блискавка. Вона на мить осяювала гілки яблуньки, що росла якраз за вікном, і наші з Нілом обличчя.

Ми мовчали. Гуркоту грому й потріскування дров у грубці було достатньо. На стіні в коричневій рамі висів старий годинник, який можна було б назвати вінтажем або мотлохом. Він теж секундною стрілкою намагався вставити словечко в ці звуки. Мабуть, саме годинник підказав Нілу запитання:

— Ти мобільний узяла? Треба зателефонувати твоїм діду й бабі, сказати, що ти в безпеці, бо хвилюватимуться.

ЧИТАЙТЕ КНИГУ ТУТ

#2❤️

— Сильно змерзла?

Тадей виїжджав з підземного паркінгу. Одразу ж ввімкнув обігрів салону. Завдяки цьому, а ще завдяки його піджаку на плечах Гаїні не було холодно.

— Ні, все добре. Ми можемо їхати до будинку, не замерзну.

— По-перше, ти голодна…

— Вже ні, я встигла з'їсти два рогалики.

— По-друге, у тебе мокре волосся, та й блузка, напевно, наскрізь промокла. Краще не сидіти в мокрому довго. По-третє, глянь на навігатор. Якщо їхатимемо до будинку — годину стоятимемо в заторі.

— Але…

— І головне: я просто хочу, щоб ми поїхали до мене. Хочу побути з тобою.

Гаїна опустила голову, хоча це й не допомогло сховати червоних щік — він усе встиг побачити периферійним зором.

— З цього й слід було почати, — тихенько пробурмотіла під ніс.

Вона теж хотіла з ним побути. І не бажала зараз думати, чи має на це право.

У Тадея на язику крутилося одне дурне запитання.

“Боїшся?”

Мало не ляпнув, краєм ока спостерігаючи, як нервово вона зминала пальцями паперовий пакет. Змовчав, бо тоді довелося б сказати щось на кшталт: “Не бійся, не чіплятимусь. Ми їдемо до мене тільки для того, щоб переодягнути тебе в сухе”.

Але це було б брехнею. Він твердо знав, що “чіплятиметься”. Не міг вирішити єдине — спочатку поговорити з нею про шлюб, а тоді чіплятися чи навпаки: спочатку зблизитись, тоді — розмовляти про шлюб.

ЧИТАЙТЕ КНИГУ ТУТ

#3❤️

— Ясно. Надворі досі дощ. Можеш залишитися до ранку в одній з гостьових спалень.

— Що? Ні, я… Мені треба додому. Це ж не дуже далеко? Якщо далеко, я викличу таксі.

— Ми на сусідній вулиці.

— Тоді я піду сама. Дякую.

— Я можу тебе завезти назад.

— Не треба, дякую. Я… Справді, я сама.

Орися позадкувала в бік дверей, які узріла поруч з високим вікном. Судячи зі всього, вони вели прямо на вулицю.

Лев незворушно дивився, як ця вперта дівчина дрібно крокує його гігантською вітальнею і не зводить з нього насторожених очей. Лише коли їхні погляди перетнулися, вона сховала очі, різко повернулася спиною і мало що не кинулась бігти до дверей. А вже за мить завмерла, почувши запитання:

— Що тебе так налякало? Я схожий на чоловіка, здатного скривдити беззахисну дівчину?

Вона зупинилась, а він повільними кроками наздогнав її, став позаду, за самою її спиною.

— Я не дуже знаюсь на чоловіках, щоб робити висновки, але… Мені справді краще якнайшвидше додому. Добраніч.

Доки не спинив, Орися кинулась до дверей і зупинилась аж перед ними. Глипнула у вікно. Тонкий мереживний тюль не завадив побачити на шибках потоки води. Дощ навіть не збирався зупинятись. Вона завагалась. Опустила голову і наткнулась поглядом на високий металевий кошик для парасолей поруч зі входом. У ньому стояли чотири парасолі-тростини — три чорні і одна червона. Щось таке аристократичне примарилось їй в цих парасолях, у велетенському залі, у чоловікові в костюмі-трійці, що раптом стало смішно, і на вустах розцвіла м’яка усмішка.

— Візьми з собою парасолю, — промовив Лев, зауваживши, куди вона дивиться.

Орися потягнулася рукою до кошика, пальці завмерли над ручкою червоної парасолі. Майже торкнулась, але раптом відсмикнула руку.

— Дякую, не треба. Я швидко перебіжу без неї. Серпневий дощ не такий і страшний.

— Я сказав, візьми парасолю, — повторив Лев з притиском, і цього разу його голос прозвучав так твердо, що сперечатися не хотілось.

— Ви мені наказуєте? — пролепетала Орися і повернула до нього лице.

— Так. У стінах свого дому я не прошу, а наказую.

ЧИТАЙТЕ КНИГУ ТУТ

Обирайте найсолодший уривок для себе і проведіть час з гарною книгою!

***

Більше спілкування у телеграм-каналі тут

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці