Новий розділ вже на сайті)

І уривочок з нього:

Він мовчить. Очі ковзають убік. Відвертається, наче я – пил на його підлозі.

– То скажи! – шепочу крізь зуби. – Скажи, чому ти мене ненавидиш?

– Не тебе. – сухо.

– Що? – серце стискається. Я не розумію, не встигаю зрозуміти.

– Я не ненавиджу тебе. – його голос рівний. Мертвий. – Якщо вже чесно... мені просто начхати на тебе.

На мить у вухах дзвенить тиша.

А потім з мене виривається гіркий, здавлений сміх. Він лунає надто голосно, надто порожньо, наче чужий.

– Ти зараз серйозно? – питаю крізь сміх і сльози. – Ти ж мій батько.

– Ага. – кидає байдуже, наче йдеться про прогноз погоди.

– Але... – мій голос зривається, здавлюється зсередини, наче мене щось душить. – Чому?

Він зітхає. Вперше здається, що хоч трохи відкривається.

– Тому, що ти для мене ніхто. – каже спокійно. – Твоя мати... вона зраджувала. Спала з кимось іншим. Залетіла. А у мене тоді кар'єра тільки починалась. Якщо б я пішов на розлучення – все полетіло б шкереберть. Моя репутація, мій статус.

Я завмираю. Усе в мені завмирає.

– Тобто... ти все життя знав, що я не твоя донька? – голос тихий. Наче дитячий.

– Звісно знав. – знизує плечима. – Але ж треба було зберігати обличчя. Вигляд щасливої родини. 

Серце болить так, наче його шматують голими руками.