Іноді пишу мініісторії

...Вчора вона відсвяткувала шістдесят третій день народження. Гостей було чимало - родичі та друзі. Всі наїдки готувала сама. Доньки, як два кухарчуки, як підмайстри, лиш допомагали в тому священнодійстві - віддали матері першу скрипку. І вона окрилено творила, упиваючись тією роботою. Ну а як же?! Кулінарія - це ж харчовий живопис, смакова поезія! Головним прихильником її кулінарної творчості завжди був чоловік. Замолоду вона проклала до його серця не якусь там стежину, а справжню магістраль. І надійно панувала аж до його відбуття у заобрійні світи. Це зараз вона знову сміється, жартує і творить на кухні свої шедеври. А коли він пішов - вона лежала в куточку кухні і пліснявіла страшною тугою. Її серце пекло так, ніби туди напхали каєнсько перцю, солі і свіжої кропиви. Жінка за кілька тижнів схудла до кісток. Здавалося, що доля зняла з неї філе і все що залишилося - непривабливий супнабір...  
Якось вона, вже так звично, виблякло і абстрактно, лежала на підлозі свого храму кулінарнарії, щокою на яскравому, витканому ще її бабусею, коцику. І ото тоді, коли візерунок коцика повпинався у шкіру на її щоці, вона отримала Осяяння. Вона отримала Дар. Жінка кволо встала, заколотила собі яєчні з томатами та цибулею. Приготувала. З'їла. І...полізла на горище по бабусин скарб, по успадкований колись ткацький верстат...Кілька місяців згадувала колишню бабусину науку, а поті попливла з її верстата килимова річка. За кілька років, після десятка виставок, вона набрала собі юних учнів. І то вже була килимова поезія. То була ткацька симфонія у перервах якої звучали оди її кулінарії.

Автор: Світлана Фоя