Історія одного народження - реальні факти

Переповідаю історію не тому, що я забудькувата чи сказати більше нічого. А тому, що по-перше, книга змінила перед друком назву: тепер "Брови врозліт" стали офиційно "Давай будем мовчати". А по-друге, саме цей запис не відкривається на моїй сторінці. А після виходу аудіо версії на "Книгомандрах" слухачі почали цікавитись, що і звідки взялося та як взагалі спала на думку написати такі ось "реальні жахастики", зі слов однієї з слухачок.

Отже, роблю ремікс)))))

На початку березня 2022 року ми з донькою тікали з палаючого, зануреного в чорний дим та не стихаючи повітряні тривоги Харкова. Тікали потягом, який був переповнений під самий дах. Нас було 17 у купе разом з дітьми усіх віків, які лежали по троє навіть на третіх полицях для постілі. Серед інших –  дуже гарна молода дівчина тієї краси, коли поглянеш і повертаєш погляд знов і знов. Трохи забагато вій, губ, волосся і нігтів, але все одно гарна. Вона їхала з дитинкою років 3-4, над ними постійно стрибав непримітний такий, не дуже гарний чоловік помітно старший за дівчину. Він не присідав, щось організовував, допомагав розсадити в першу чергу жінок з малесеньким дітлахами, влаштував для тих, хто стояв в проходах, почергове сидіння у купе, відвідування туалету, заряджання телефонів. А у кожному більш менш великому місті від Полтави і до Київа нас зустрічали волонтери і заносили в потяг гарячу їжу, воду, пиріжки, яблука, памперси дітям –  то він усюди дзвонив знайомим і волав: «Вася! Ми будемо за півтори години! У нас багато дітей, треба всім по котлеті і щось солоденьке! Серьога! У нас дитина хвора, треба спрей від астми та інсулін!» у Київі цей командир зійшов –  далі йому було не можна, він повертався на фронт. А його красуня з дитиною поїхала далі, обливаючись сльозами –  не хотіла їхати без нього. Її всі втішали, казали, що в неї чудовий чоловік і він обовʼязково повернеться, Бог його вбереже. В мене було з собою досить сильне заспокійливе, спрей, я їй його дала. І через годину десь вона прийшла до тями і почала розповідати чомусь про своє дитинство. Як її тато військовий її любив і розбещував, як заможно вони жили, який дім мали, де відпочивали. Показала товстий золотий ланцюжок з ладанкою на шиї, один з багатьох подарунків тата, памʼять про вступ до універу. «Тато пішов від нас до іншої, коли мені було 16, загуляв, його зняли з посади і він геть спився, помер від цирозу,  мама вийшла заміж за іноземця і поїхала за кордон, а я залишилася з бабусею у страшенних злиднях, –  розповідала вона. –  Та ще й бабуся моя відьма ще та. Того не роби, сюди не ходи…» Вона переїхала до свого хлопця, але грошей в нього було замало задля життя, до якого звикла дівчина. І якось за порадою подруги вона пішла працювати в ескорт. Звісно, таємно від свого хлопця. Йому казала що підробляє у клубі і отримує добрі чайові. І вона їх отримувала від постійних клієнтів, яких одразу мала безліч через вражаючу зовнішність. Хлопця це влаштовувало, зайвих питань він не ставив, бо сам постійно вештався десь ночами по ігрових барах, а вдень спав або грав з кріптою. І програвав. А дівчина ці ігри сплачувала, як і ремонт, і автівку, відпустки, усе. У неї був головний постійний, її криша так би мовити. І з часом вийшло так, що вона вже їздила лише до нього та його друзів, і він її практично утримував. Так і жили усі троє подвійним життям, що вже було досить нелегко, бо кохала вона свого хлопця, але піти від спонсора не могла теж, він багато чого важив у місті і не відпускав її так просто. І стало геть незносно, коли народилася дитина. Бо дівчина не знала, від кого точно. І обидва пропонували їй одружитися. А потім вони випадково перетнулися у якомусь барі –  вона зі спонсором і її хлопець. Сталася бійка. І потрібно було щось вирішувати. Але –  розпочалася війна. 

–  Все буде добре, –  заспокоювала її я. – З війни повертаються і твій хлопець повернеться теж, будеш щаслива. Подивись, як він вас кохає, рідко таких людей зустрінеш, всьому потягу допомагав…

–  Ви не розумієте, –  похитала головою зарьована дівчина. –  Це був мій коханець. А хлопець втік і зник, десь переховується, щоб до армії не йти, бо він росіянин по батьку. І ми ніколи більше не зустрінемося. 

Я мовчала, геть не второпуючи, нащо за таким хлопцем ридати, коли поруч такий коханець. Але вже тоді знала, що обовʼязково розповім цю історію далі. Перероблю, щось додам , або приберу, вигадаю… Так і було зроблено, через півроку у Німеччині я почала писати її. Ще через півроку перший розділ зʼявився на Букнет. А влітку має вийти друкована книга. Здогадалися яка?)))

Я змінила багато чого окрім імені головної героїні. Вона залишилася Ірою.

Читаємо фрагмент "Давай будем мовчати" («Брови врозліт») –  влітку замовляємо і купуємо повну версію у друкованому форматі.

З любовʼю, Єва