Ми часто чуємо, що письменники все вигадують.
Але правда в тому, що найсильніші сцени приходять з життя.
Іноді навіть тоді, коли ми самі не готові це визнати.

У моїй книзі є моменти, які виглядають надто глибокими, надто особистими.
Так і є.
Я не назвала імен. Не написала “це було зі мною”. Але деякі діалоги — реальні. Деякі відчуття — мої. Деякі рани — ще не до кінця загоєні.

 Ця історія не автобіографія. Але там — мої втрати, мої перемоги, мої тіні.
І, можливо, саме тому вона така жива.
Бо я не граю роль. Я ділюся.

А у вас таке було? Щоб вигаданий герой говорив словами, які хтось вам уже казав у реальності?..
Або щоб писати було важко — бо це занадто близько?

 Діліться в коментарях — чи ви коли-небудь вплітали своє життя в історії?
І як це пережили?

 А тут — моя правда, захована в художній формі:
https://booknet.ua/book/v-obimah-vladi-b435838