Мирної  всім суботи!!

Запрошую на знижку до роману, "Зефірка для брутального".

Вона одинока матір — виховує двох синів, один свій, другого ще малим залишила сестра. Все наче було добре, але одного дня в її житті з'явився холодний брутальний чоловік, який забажав просто відтиснути її маленький бізнес. Головна героїня немає права здаватися, вона налаштована рішуче, адже її книжкова крамниця це все, що в неї є.

Уривок.

Незнайомець зачиняє за собою двері, гримнувши ними. Я здригаюся і кидаюся до кошика зі сміттям. Я вчора туди викинула візитку цього велета, яку мені передав мер. Розсипавши сміття, я таки знаходжу чорний прямокутник. На якому красивим шрифтом виведене ім’я мого візитера.

Швед Каміль Арсенович.

 Генеральний директор нафто-газової компанії, «Північний Альянс». Паралельно власник мережі розважальних центрів у Києві, «Ясон».

Покидьок! Останній кретин!

Само злітає з вуст. Збираю сміття і не можу заспокоїтися, вся тремчу. Серце здається, от-от вискочить з грудей. Цей нахаба мене рознервував не на жарт.

В голові цілковитий хаос. Не знаю як діяти правильно. Кидаю візитку на стіл та сідаю у крісло. Тремор не проходить. Реально хочеться розплакатися, при тім, що розумію, тут сльозами не зарадиш.

За кілька хвилин у мій кабінет без стуку вбігає Евеліна. І наполошено кидається до мене.

— Міє, що він хотів?

Підіймаю стурбований погляд на свою помічницю, й невдоволено кидаю.

— Того ж самого, що й покидьок мер.

— Це ж сам Швед! — Налякано промовляє худорлява білявка. — З ним краще не жартувати. Тільки, Міє, куди ми переїдемо?

— Нікуди, Евеліно. Ми нікуди переїжджати не будемо. Ця книгарня тут ще з часів радянщини. І вже у нашій фамільній власності понад тридцять років. Тож я не збираюся нікуди переїжджати, чи поступатися цьому багатенькому термінатору. Це моя власність, і я її нікому не віддам.

— Міє, ти добре подумала? Ти ж наражаєш себе та дітей на небезпеку, й зрештою, всіх нас також. — Налякано застерігає Евеліна.

— Я не поступлюся. Ми з дідусем вклали у цю книгарню душу. Тож це не обговорюється.

— Як знаєш... — Кидає напружено Евеліна, та присідає на край мого столу. Дивиться на мене збентежено з хвилину, а тоді заявляє. — Але мені страшно.

Я набираю повні легені повітря. Мені теж страшно, та я не можу отак просто здатися, чи відступити. І цей Термінатор не може тиснути на мене, бо немає жодного права на це. Має ж бути на нього якась управа.

— Міє, ти знаєш хто він такий?

— Евеліно, припини. Досить зчиняти паніку. — Гримаю на підлеглу. — Поки нічого нікому не кажи. Зараз головне підтримувати спокій у колективі. І важливо це робити доти, доки це буде можливим.

— Тобто, доки це буде можливим? — Великими очима дивиться на мене білявка. В її голосі неприхований страх.

— Швед відступати не збирається, я теж. Тож буде не легко. — Нервово пояснюю.

— Міє, я боюся! — З острахом шепоче вкотре Евеліна.

— Тоді бери відпустку, мені підтримка колективу потрібна, а не ваші істерики...

Знижка тут...

Приємних емоцій!